Розділ 20 Холодна кімната

Ворота відчинилися ширше, і чоловік вийшов їм назустріч.

На вигляд йому було близько п'ятдесяти. Міцний, широкоплечий, із засмаглим обличчям і коротко підстриженим сивуватим волоссям. Нічого особливо примітного в ньому не було. Такого чоловіка можна було зустріти біля сільської крамниці, на автобусній зупинці чи в лісі з сокирою через плече.

На ньому був простий спортивний костюм — щоправда, добротний, фірмовий, явно не з тих, які продавали на сільському базарі.

— Олег Олександрович, — представився він, підійшовши ближче. — Приїхали нарешті.

— Добрий день, — Костя потиснув йому руку. — Дякуємо, що прийняли.

— Та чого там. Валерій попросив — значить, треба.

Він перевів погляд на жінок.

— Ви Єлизавета Дмитрівна?

— Так.

— Проходьте. Тут вам ніхто не завадить.

Він сказав це так просто, що Ліза вперше за останні кілька годин відчула, як напруга трохи відпускає плечі. Олег Олександрович відсунувся, пропускаючи їх на подвір'я. Мухтар одразу втратив до гостей інтерес. Ще раз обнюхав машину, фиркнув і неквапливо подався за господарем.

— Будинок належить лісництву, — пояснив Олег Олександрович, забираючи з багажника одну з валіз. — Я  живу в селі. Місце тихе. Ніхто просто так сюди не сунеться.

Лора оглянула подвір'я. Погляд її ковзнув по перекошеному паркану, старому сараю, купі дров біля стіни, потім зупинився на Мухтарі. Вона ледь помітно скривилася.

— Дуже... мальовничо.

Олег Олександрович, зробив вигляд, що не почув іронії в її голосі.

— Так... Справжній рай.

— Я вже зрозуміла, — тихо сказала Лора.

Вони підійшли до будинку.

— Вода є, — сказав Олег Олександрович. — Холодна. А гарячу треба нагріти.

Лора зупинилася.

— Як це?

— У чані.

— У якому ще чані?

— Звичайному. Дрова підкинув — вода нагрілася.

Лора подивилася на Костю. Той усміхнувся.

— Я ж казав, що ванна є.

— А туалет?

Олег Олександрович на мить задумався, наче не зовсім розумів, що тут може бути незрозумілого.

— На дворі.

Лора повільно повернула голову до Кості.

— Я ж казала.

— Про ванну ти питала, — спокійно відповів той.

— Я мала на увазі все.

Костя тільки хмикнув. Ліза не втрималася від легкої усмішки.

— Нічого страшного, — сказала вона. — Дякую вам за прихисток.

Олег Олександрович кивнув.

— Та нема за що.

Вона ще раз озирнулася. Поле за парканом, темна стіна лісу, старий сад. Чомусь їй тут подобалося. Можливо, через тишу. А може, через щось давніше, чого вона сама поки не хотіла називати.

Лора тим часом уже стояла біля дверей із виразом людини, яка змирилася з неминучим. Усередині будинок виявився доволі просторим і затишним.

Невелика веранда вела до просторого коридору. Чотири кімнати, кухня, ванна. Старі, але чисті меблі. На вікнах — прості фіранки. У кутку кухні стояла газова плита, а біля стіни — відро з дровами для чана.Все було просто, чисто й по-домашньому затишно.

Олег Олександрович заніс останню валізу до коридору й поставив її біля стіни.

— Влаштовуйтеся. Якщо щось потрібно — кажіть.

— Дякую, — повторила Ліза.

Він махнув рукою.

— Відпочивайте. Після такої дороги вам потрібно відпочити.

І вийшов на веранду. Ліза ще кілька секунд дивилася йому вслід. Потім поглянула на Лору.Та стояла посеред кімнати й роздивлялася старі меблі з таким виразом, ніби подумки вже складала список претензій. Ліза ледь усміхнулася.

— Ну, що ж... — пробормутіла дівчина. — Прийдеться терпіти і рішуче направилася до однієї з кімнат.

Лора зайняла простору кімнату з великим французьким вікном, що виходило в сад. Схоже, це була та сама знаменита «холодна» кімната, які так полюбляли будувати в селах наприкінці шістдесятих років. Там обов'язково мала стояти стінка з кришталевим посудом, який мили раз на рік і ніколи не використовували в побуті, та висіти щонайменше шість метрів тюлю. Загалом у цій кімнаті зазвичай клали труну з покійником і розкладали холодець.

Ліза мимоволі пригадала своє дитинство. І похорон бабці Люби. Вона тоді була зовсім малою. Їхній будинок був майже таким самим. Та сама велика кімната, та сама стінка, за скляними дверцятами якої роками стояли кришталеві чарки, вазочки й тарілки, яких ніхто ніколи не торкався. Того дня мама послала її по тарілки.

— Візьми внизу, — сказала вона. — Там, у шафі.

Ліза досі пам'ятала, як не хотіла туди заходити.

У кімнаті було темно. Штори майже повністю затягнули, і тільки кілька тонких смужок денного світла пробивалися крізь тканину. Посеред кімнати стояла труна оббита чорною, цупкою матерією.

У ній лежала бабця Люба. На грудях були складені руки, між пальцями — маленький хрестик. Навколо горіли свічки. Вони тихо потріскували, і від цього здавалося, що кімната дихає.

Ліза завмерла на порозі. Вона знала, що бабця померла. Мама пояснила їй це ще вранці. Але дитячий розум уперто не хотів приймати просту річ: людина може лежати зовсім нерухомо, з заплющеними очима — і більше ніколи не прокинутися. Але одночасно вона розуміла, що бабця більше ніколи не прокинеться. Та раптом в неї виникло дивне і одночасно моторошне відчуття, що та не померла. 
Що бабця Люба ось-ось підніметься.

Сяде.

А потім покличе її тим самим тихим голосом, яким кликала раніше.

Лізонько...

Дівчинка стояла біля дверей і дивилася на труну. Їй здавалося, що обличчя бабці ворухнулося. Ліза затамувала подих.

Ні.

Просто полум'я свічки хитнулося.

Тоді їй здалося, що пальці на грудях трохи здригнулися.Вона відступила.

Ще на крок.

Серце билося так сильно, що його, мабуть, можна було почути на всю кімнату.

А тарілки...

Тарілки були зовсім поруч. У нижній частині тієї самої стінки. Треба було лише підійти.

Ліза стиснула кулачки й змусила себе ступити вперед.

Один крок.

Другий.

Підлога тихо рипнула. Десь за вікном гавкнула собака. Дівчинка здригнулася й обернулася. Коли знову подивилася на труну, їй на мить здалося, що бабця дивиться прямо на неї.