Розділ 19 Оселівка

До Оселівки вони дісталися без пригод. Майже чотири години дороги минули в напруженому мовчанні. Костя не поспішав. За містом їхали рівно, не притискаючись до інших машин і час від часу перевіряючи дорогу позаду.

Зупинялися лише двічі. І обидва рази — на великих АЗС, де було достатньо людей, машин і світла. Костя виходив першим, оглядав стоянку, тільки потім дозволяв Лорі з Лізою зайти всередину. Купували воду, каву, щось перекусити й одразу їхали далі.

Київ залишився далеко позаду. Дорога поступово стала вузькішою. За вікнами дедалі частіше з'являлися поля, невеликі села, старі автобусні зупинки з облупленими лавками. Подекуди вздовж дороги стояли бабусі з відрами, банками молока, яблуками й помідорами. На сонці біліли свіжопофарбовані паркани, а біля дворів ліниво лежали собаки.

Ліза дивилася у вікно. Їй подобалася ця частина дороги. Тут було зовсім інше повітря. Наче разом із містом залишалися позаду його поспіх, телефонні дзвінки, чужі голоси й постійне відчуття, що хтось кудись поспішає.

Коли вони в'їхали до Вінниці, Костя майже не говорив. Місто пропливло за вікнами — будинки, магазини, перехожі, трамваї, вивіски. Потім вони знову виїхали на дорогу.

Через деякий час попереду показалося село. Оселівка. Невелика, тиха, розтягнута вздовж дороги. Тут уже не було міського шуму. Лише будинки, сади, городи й дерева, що схилялися над вулицями.

Вони переїхали міст через річку. Костя пригальмував і звернув ліворуч. Ліза озирнулася. За кількасот метрів будинки почали рідшати. Ще трохи — і село залишилося позаду. Попереду розкинулося поле. За ним темною смугою стояв ліс. Дорога стала зовсім вузькою. Машина кілька разів підстрибнула на ямах, і Ліза машинально притримала сумочку на колінах.

— Ще недалеко, — сказав Костя.

Невдовзі показався будинок. Без високих колон, мармуру й кованих воріт, до яких вона звикла за останні роки. Просто невеличкий сільський будинок під старим дахом, що стояв трохи осторонь від дороги. Навколо — сад.
Паркан був зроблений із дощок і колись, мабуть, побілений вапном. Тепер білизна місцями облупилася, дерево потемніло від дощів. Паркан був кривий, нерівний, але високий. Брама теж виглядала так, наче її давно ніхто не міняв. Костя пригальмував. І майже тієї ж миті з-за паркану почувся глухий гавкіт. Потім ще один. Лора повернула голову.

— Там собака?

Костя кивнув. Машина повільно під'їхала до брами. І тут за нею з'явився алабай. Великий, білий,  з чорними латками, із широкою головою й важким тулубом. Він кинувся до воріт, загримів лапами по землі й завмер біля самих дощок. Гавкіт розкотився над подвір'ям. Ліза мимоволі відсунулася від вікна. Собака стояв нерухомо, з підозрою дивлячись на машину.

Поле позаду них тихо шуміло під вітром. Десь у лісі кричав птах. А високо над Оселівкою повільно пливли білі серпневі хмари. Після київського шуму це місце здавалося майже нереальним. Надто тихим. Надто віддаленим від усього. Наче тут справді можна було сховатися від цілого світу, не лише від таємничого ворога. 
Лора першою порушила мовчання.

Вона дивилася на будинок крізь лобове скло з таким виразом, наче їй щойно запропонували провести тут не кілька днів, а залишитися назавжди.

— Не дуже схоже на безпечне місце, — нарешті сказала вона.

Костя вимкнув двигун.

— Чому?

Лора ледь повела плечем.

— Та хоча б тому, що тут незрозуміло, де закінчується подвір'я і починається ліс. А будинок... — Вона замовкла, уважніше розглядаючи стару хату. — Тут хоч ванна є?

Костя посміхнувся.

— Є.

— Точно?

— Точно.

Лора недовірливо глянула на нього.

— А туалет?

— Теж у будинку.

— Ну, слава Богу. — Вона з недовірою подивилася на будинок.

— Я вже подумала, що доведеться вночі бігати через усе подвір'я.

Ліза слухала їх мовчки. Вона не бачила в цьому місці нічого страшного.

У неї перед очима на мить постала зовсім інша картина. Старий сільський будинок. Таз із теплою водою. Літня кухня, від якої пахло дровами й молоком. Холодна вода з колодязя. Доріжка через город до маленької дерев'яної будочки, куди в дитинстві бігали навіть узимку, закутавшись у все, що тільки можна було на себе натягнути. Колись це було звичайним життям. І вона навіть не думала, що воно може бути якимось іншим.

Ліза повільно опустила очі. Чомусь стало сумно. Може, тому, що разом із цим будинком вона раптом згадала батьків. Тоді вони здавалися їй зовсім іншими. Молодшими. Добрішими. Ближчими. Вони змінилися не одразу.

Спочатку не змогли прийняти її вагітність. Вважали, що дитина зіпсує доньці життя, що без чоловіка вона приречена на злидні й самотність. А потім життя зробило з ними дивну річ. Вони так і не змогли прийняти того, що виявилися неправі. Не змогли змиритися з тим, що життя доньки зіпсували зовсім не вона та її дитина. Ліза відвела погляд від вікна.

— Тут цілком безпечно, — сказав Костя.

Лора глянула на нього.

— Ти так думаєш?

— Я це знаю.

Він кивнув у бік будинку.

— Господар — друг Валерія Петровича ще з дитинства. Тут ніхто не ходить без його відома. Та й до найближчої дороги не так уже й близько.

Лора нічого не відповіла. З-за воріт раптом почувся чоловічий голос:

— Мухтар! Назад, свої!

Алабай ще раз глухо гавкнув. Потім заскрипіли старі завіси. Ворота повільно почали відчинятися. І на дорогу вийшов чоловік.