Розділ 18 Розмова

Через деякий час двері знову прочинилися. До палати зайшов лікар — невисокий чоловік із сивиною на скронях. Він переглянув записи, що лежали на тумбочці, потім підійшов до ліжка й мовчки перевірив пов'язку.

— Як почуваєтеся?

— Нормально.

Лікар глянув на нього поверх окулярів.

— Це добре. Вам пощастило. Ще б міліметр і куля пробила б нирку. 

Ілля ледь усміхнувся. Лікар обережно промацав край пов'язки, поставив кілька звичайних запитань, на які Ілля відповідав коротко. Біль був терпимий. Голова вже прояснилася, хоча тіло ще залишалося важким, наче після кількох безсонних діб.

— Куля пройшла чисто, — сказав лікар, перегортаючи сторінку. — Органи не зачепило. Але рано радіти. Вам доведеться кілька днів побути тихим і слухняним.

— Це найскладніше.

— Я так і подумав. — Лікар закрив папку. — Відпочивайте. Я ще зайду ввечері.

Він уже взявся за ручку дверей, коли ніби згадав:

— До речі. До вас відвідувач. Але обіцяйте довго не засиджуватися, і не хвилюватися. Вам потрібен спокій. 

Ілля нічого не відповів. За хвилину до палати увійшов Сергій. Він виглядав так, наче за останню добу постарів на кілька років. Та сама куртка, неголене обличчя, втомлені очі. Побачивши Іллю при свідомості, тільки кивнув.

— Ну, значить, лікарі не брешуть.

— А ти сподівався?

— Хотів перевірити особисто.

Сергій сів біля вікна. За склом стояв звичайний київський день. Машини повзли вулицею, десь унизу грюкнули дверцята автомобіля.

Кілька хвилин вони говорили про те, що не мало особливого значення. Про фабрику. Про зірвану зустріч. Про мінування, яке, як і сотні подібних дзвінків, виявилося пустим. Потім Ілля запитав:

— Що з Бутенком?

— Не він. — через декілька секунд мовчання відповів Федчишин

— Звідки така впевненість?

— Дубов із ним говорив.

Ілля повернув голову.

— І що?

— Схоже, домовилися.

Він сказав це буденно, майже байдуже, але Ілля знав, скільки іноді коштувало людям оте «домовилися». Він подивився на стелю. На тоненьку тріщину що тяглася від вікна до лампи денного світла.

Значить, не Бутенко. Хтось інший. Хтось, про кого вони поки навіть не здогадувалися.

— Треба перевірити всіх, хто останнім часом крутився навколо господаря, — сказав він.

— Уже перевіряємо.

— І фабрику.

— Ти лежиш після операції, а вже командуєш.

Ілля нічого не відповів. Це було звично. Так само звично, як прокидатися серед ночі від телефонного дзвінка або стояти біля дверей, перевіряючи, чи всі машини на місці.

Сергій ще трохи посидів, а тоді сказав:

— До речі, господар вже знайшов тобі нове завдання.

— Яке саме?

— Сказав, що коли лікар дозволить, тебе відправлять до Єлизавети Дмитрівни.

Ілля нахмурився.

— Навіщо?

— Бо він хоче, щоб вона була під наглядом людини, якій довіряє.

Ілля повільно перевів погляд на вікно. За склом пропливала хмара, на мить затуливши сонце.

— Ні.

— Я так і думав, що скажеш.

— Я залишуся з ним.

— Ілля...

— Після двох замахів я не поїду.

Сергій нічого не сказав, а Ілля знову подивився у вікно. Він сказав правду.Принаймні ту її частину, яку можна було вимовити вголос.
Його місце було поряд з Валерієм Петровичем.  Це була його робота. Його відповідальність. Так було правильно. Тільки чомусь після слів Сергія перед очима знову виникло обличчя Лізи. Її руки, що стискали келих. Бліде обличчя. Той погляд, яким вона дивилася на нього перед тим, як кинутися до чоловіка.

Ілля заплющив очі. Йому раптом дуже захотілося дізнатися, де вона зараз. Побачити хоча б на мить. Впевнетися, що їй нічого не загрожує

Лише через кілька секунд тихо запитав:

— Вона точно в безпеці?

Сергій подивився на нього.

— Так. Сьогодні вона з Лорою і Костею залишила місто.

— Добре. Костя відповідальний. Колишній десантник. Він справиться.

Ілля більше нічого не сказав.
Вони ще трохи поговорили про роботу, про людей, яких Сергій залишив у маєтку, про те, що до вечора треба було знову перевірити зв'язок із водіями.

Розмова поступово стихла. Ілля лежав, дивлячись у вікно, за яким повільно змінювалося світло.

— Я б зараз закурив, — сказав він раптом.

Сергій подивився на нього й тихо засміявся.

— Ти тільки з операційної, а вже про сигарети.

— Якщо мене куля не вбила, то сигарети точно не вб'ють.

— Лікар так не думає.

— Лікар просто виконує свою роботу. 

Сергій похитав головою, але за хвилину все ж таки дістав із кишені почату пачку.

— Тримай. Тільки щоб ніхто не бачив.

Разом із пачкою він поклав на тумбочку запальничку. Ілля взяв сигарету, покрутив її між пальцями. Палити тут не можна було, і вони обоє це знали. Але в палаті було душно, вікно стояло прочиненим, а двері — зачиненими. Сергій підвівся й трохи відсунув фрамугу.

— Дві затяжки.

— Я начальник охорони, мені можна і більше.

— Ти зараз не начальник. Ти зараз пацієнт. — Суворо перебив його Сергій.

Ілля усміхнувся. Він підніс сигарету до губ, але перш ніж запалити, раптом завмер.

— Сергію.

— Що?

— А якщо ми не туди дивимося?

Сергій перестав усміхатися.

— В якому сенсі?

Ілля покрутив запальничку в руці.

— Усі одразу подумали про вибори. Про Бутенка. Про бізнес.

— Логічно.

— Занадто логічно.

За вікном проїхала машина. На кілька секунд у палаті стало зовсім тихо.

— Можливо, це хтось із минулого, — продовжив Ілля. — Хтось, кого ми давно перестали помічати.

Сергій насупився.

— І чому тоді він не доводить справу до кінця?

Ілля нарешті запалив сигарету. Дим повільно потягнувся до прочиненого вікна.

— Ось саме. — Він зробив коротку затяжку й відкинувся на подушку. — Мені здається, він поки що грається.

— Грається?

— Лякає.

Сергій кілька секунд дивився на нього.

— Навіщо?

Ілля знизав плечима.

— Не знаю. — Він замовк, дивлячись на тонку смужку диму. Потім додав уже зовсім спокійно: — Але той, хто стріляв у нас, був професіоналом.