Розділ 16 Падіння

Ілля прокинувся від тупого й глибокого болю, що жив десь під ребрами й нагадував про себе при кожному вдиху. Він не одразу зрозумів, де знаходиться. Над головою була біла стеля. На стіні — старий годинник із круглим циферблатом. Десь за дверима тихо грюкнув металевий візок, потім почулися чиїсь кроки. У повітрі стояв знайомий лікарняний запах — хлорка, спирт, чиста білизна.

Він повільно повернув голову. На тумбочці стояла склянка води. Поруч працював телевізор. Звук був вимкнений, і на екрані хтось щось говорив, розмахуючи руками. Унизу повільно біг рядок новин.

Ілля кілька секунд дивився на нього, не читаючи. Пам'ять поверталася повільно. Машина. Валерій Петрович. Червона цятка в нього на лобі. Постріл. Біль. Потім нічого.

Він обережно спробував поворухнутися й одразу пошкодував про це. Бік відгукнувся пекучим болем. Ілля заплющив очі. Куля пройшла навиліт. Це він уже знав. Лікар сказав ще до операції: нічого життєво важливого не зачеплено. 
Пощастило. 
Він ледь усміхнувся. Зараз це слово звучало особливо недоречно.

Двері тихо відчинилися. До палати увійшла  медсестра — молода приваблива жінка в білому халаті і темним волоссям, що виглядало з-під білої, накрохмаленої шапочки, зайшла майже безшумно. Підійшла до ліжка, перевірила крапельницю, поправила простирадло, обережно подивилася на нього.

— Прокинулися?
Голос в неї був тихим і приємним. Вона дивилася на нього із співчуттям.

Ілля кивнув. Хотів подякувати за турботу, та не зміг навіть ворухнути язиком. В роті пересохло від спраги.

— Води?

Він знову кивнув. Медсестра взяла склянку і піднесла йому до спраглих вуст.

— Не поспішайте.

Ілля зробив декілька ковтків після чого жінка поставила склянку на місце. Вона перевірила пов'язку, записала щось у картку й на мить затримала на ньому погляд.

— Я покличу лікаря.

— Добре.

Вона вийшла. Двері тихо зачинилися. Ілля залишився сам. Він дивився на білу стелю й намагався не думати про біль. Не виходило. Але боліло зараз не лише там, де пройшла куля. Перед очима знову виникло обличчя Лізи. Те як вона, забувши про обережність кинулася до нього. Її перелякані очі. І те як хтось з хлопців втримав її на місці. 
Ілля заплющив очі.

Вона була справді налякана. І вперше дозволила собі дати слабинку. Він знав її. Знав, як вона вміє триматися перед чужими людьми, як ховає свої почуття за спокійним обличчям. Але тоді вона не змогла.

Він пам'ятав її очі сповнені дикого, майже тваринного жаху, і сльози, що вже текли по блідим щокам. І це було найгірше. Хотілося б знати, що з нею зараз. Де вона. Чи повернулася до будинку. Чи спить. Чи думає про те, що сталося. І чи думає про нього.

Ілля повільно видихнув. Дурне питання. Звісно, думає. Він мало не загинув у неї на очах. Але йому хотілося іншого. Хотілося знати, чи хоча б на мить вона злякалася саме за нього. Не за чоловіка — за нього.

Він заплющив очі міцніше. У палаті було тихо. За дверима хтось щось прошепотів, потім віддалилися кроки. Ілля лежав нерухомо, відчуваючи важкість у тілі й дивну порожнечу всередині.

Він урятував Дубова. Це була його робота. І він зробив те, що мав зробити. Але  зараз найбільше його хвилювала одна-єдина людина. Ліза. Хоча він добре розумів, що вона в безпеці. Та все ж....
Пам'ять поверталася не лише уривками. Іноді вона приходила цілими днями.

Ілля лежав нерухомо, дивлячись у стелю, і раптом подумав про те, як дивно все вийшло. Зараз йому здавалося майже смішним те, що він сам собі роками повторював: в охорону він потрапив випадково. Друг попросив. Замовив слово. Знав потрібних людей. Так він усім і пояснював. І собі також. Наче достатньо було одного телефонного дзвінка, щоб колишній капітан міліції раптом опинився начальником охорони одного з найвпливовіших людей міста.

Але Ілля знав правду. На таку роботу випадково не брали. І його взяли не тому, що комусь просто захотілося зробити послугу старому знайомому. Причина з'явилася набагато раніше.

Наприкінці травня дев'яносто третього.Тоді він ще носив форму. Ще вірив, що вона щось означає, хоча все навколо руйнувалося зі швидкістю світла. Сп'яніння від волі яку як йому тоді здавалося нарешті отримала його країна змінилося відчуттям голодної приреченості.

Ілля був саме таким міліціонером, яким, напевно, й мав бути міліціонер. Правильним до занудства. Якщо в протоколі треба було написати сім рядків — він писав сім. Якщо десять — десять. Не брав грошей. Не любив подарунків. Не домовлявся «по-тихому». Не закривав очі на те, на що інші воліли не дивитися. Він щиро вірив у просту річ: якщо людина винна, вона повинна відповісти. Незалежно від статків, положення, впливових батьків. Злочинець має сидіти. Так він вважав. Принаймі до того випадку.

Саме тому та справа спочатку здалася йому звичайною. Дорожньо-транспортна пригода. П'ятирічна дівчинка загинула на місці. Водій був п'яний. Прав не мав. Усе було настільки очевидно, що Ілля навіть не припускав, чим це закінчиться.

Він пам'ятав той день надто добре. Нестерпно яскраве сонце. Запах розігрітого асфальту.

Дитячу, закривавлену панамку, колись білу в блакитну квіточку,  котра тепер валялася на узбіччі. І матір котру тримав в обіймах якийсь чоловік. Жінка все ще намагалася вирватися. Вимагала пустити до дитини.

— Не смійте! — крізь сльози кричала вона, коли маленьке тільце накрили простинею. — Вона жива! Валерій зроби щось!..
Вона з надією дивилася на чоловіка, наче він був самим Господом Богом. Той лише мовчав.

Її обличчя і голос сповнений розпачу назавжди врізалися в його пам'ять, як і дитяча панамка.

Водієм того " лануса", котрий в вихідний день виїхав просто на аллею по якій безпечно прогулювалися діти з батьками  виявився Андрій Назаренко - двадцяти двухрічний син Володимира Назаренко котрий тримав ледь не все правобережжя. Справу забрали наступного дня. Без яких небудь пояснень і дискусій. Ілля тоді ще намагався сперечатися.

— Там усе є, — сказав він начальству. — Свідки, експертиза, показання...