Розділ 15 Від'їзд

Ранок прийшов непомітно. Місто за важкими шторами ще спало. Лише зрідка десь унизу проїжджала машина, і звук шин по вологому після нічної роси асфальту на кілька секунд порушував тишу.

Ліза прокинулася від тихого руху в кімнаті. Валерій уже був одягнений. На кріслі лежав його піджак, поруч — годинник і сотовий телефон. Він перевіряв щось у невеликому записнику, час від часу поглядаючи на годинник.

— Котра година? — сонно запитала Ліза.

— Двадцять хвилин на п'яту. .

Вона підвелася на лікті.

— Так рано?

— Краще виїхати раніше.

Він підійшов до вікна й трохи відсунув штору. Над містом тільки-но починав сіріти ранок.

— Ти з Лорою поїдеш до Оселівки.

Ліза одразу насторожилася.

— Я нікуди не поїду.

Валерій навіть не повернувся до неї.

— Поїдеш.

— Валерію...

— Лізо.

Він сів поруч на край ліжка.

— Я не хочу з тобою сперечатися зранку.

— Тоді не змушуй мене їхати.

— Саме тому й змушую. — Він сказав це тихо, без роздратування. — Тут після вчорашнього небезпечно.

— А там безпечно?

— Там мій знайомий. Нормальний будинок, охорона. Місце тихе. Ніхто не знає, що ви там будете.

— А ти?

— Я залишуся в Києві.

Ліза похитала головою.

— Знову.

— Мені потрібно.

— Тобі завжди потрібно.

Валерій ледь усміхнувся.

— Бо я впертий.

— Я знаю.

На кілька секунд між ними запала тиша.

— Я не хочу залишати тебе саму, — сказав він уже м'якше. — Саме тому відправляю тебе туди.

Ліза подивилася на нього.

Вона знала цю його манеру говорити. Коли Валерій щось вирішував, переконати його було майже неможливо. Але зараз у його голосі справді була турбота.

— Хто нас повезе?

— Костя.

У двері тихо постукали.

— Заходьте, — сказав Валерій.

Лора з'явилася на порозі вже повністю зібрана. Темний спортивний костюм, акуратно вкладене волосся, невелика сумка в руці. Жодної ознаки сонної людини, яка кілька хвилин тому могла ще спати.

— Машина готова, — сказала вона.

— Добре.

Лора перевела погляд на Лізу.

— Якщо Єлизавета Дмитрівна готова, можемо виїжджати.

— Я ще не готова, — тихо відповіла Ліза.

— Тоді почекаємо.

Без жодного невдоволення. Без зайвих запитань. Валерій підвівся.

— Костя вже внизу. Їхати будете однією машиною.

Ліза важко зітхнула.

— Я не хочу.

Він підійшов до неї й обійняв за плечі.

— Я знаю.

— Тоді навіщо?

— Бо мені так буде спокійніше.

Цього разу вона не знайшла, що відповісти. Він нахилився й поцілував її в чоло.

— Побудеш там кілька днів. Я приїду.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Ліза кивнула.

За кілька хвилин вона вже стояла біля дзеркала, застібаючи легкий жакет. Лора чекала в коридорі, спокійно тримаючи сумку.

Готель ще спав. Навіть охорона говорила пошепки. Ліза востаннє озирнулася на кімнату. На чоловіка, який залишався тут. На місто за вікнами. І раптом подумала про Іллю. Цікаво, чи прокинувся він. Чи розуміє, що був на крок від смерті?

Валерій провів їх до виходу. Біля ґанку вже стояла машина. Поряд — Костя, кремезний чоловік із уважним, трохи втомленим поглядом.

— Все буде добре, — сказав Валерій.

Ліза ще раз подивилася на нього.

— Бережи себе.

— І ти.

Вона сіла в машину на заднє сидіння. Лора мовчки сіла поряд. Костя зайняв місце за кермом. Двигун тихо ожив. Машина рушила.

Ліза дивилася у заднє скло, поки Валерій залишався біля ґанку. Він не махав рукою. Просто стояв і дивився їм услід. Поряд стояв Сергій Миколайович.

Дорога поступово виводила їх із Києва. Спочатку за вікнами ще тягнулися знайомі міські квартали — сірі багатоповерхівки, кіоски, ранні тролейбуси, поодинокі машини на широких проспектах. Місто тільки прокидалося. Десь уже відчинялися магазини, біля зупинок збиралися люди, а на перехрестях ліниво миготіли світлофори.

Потім будинки стали рідшати. Асфальт залишився позаду, і за вікном почали тягнутися поля, посадки, невеликі села. Липневе сонце піднімалося все вище, і від нагрітої дороги над обрієм тремтіло повітря.

Ліза сиділа біля вікна й майже не дивилася на Костю. Лора теж мовчала. Її присутність не дратувала. Лора взагалі вміла бути поруч так, щоб майже не займати собою простір. Ліза сперлася скронею об прохолодне скло.

І сама не помітила, як дорога почала віддаляти її від сьогоднішнього ранку й повертати в інший липень .

Той, що був багато років тому. Після того візиту її мати більше не приходила. Не телефонувала. Не писала. Наче тієї розмови взагалі не було.

Ліза спочатку навіть відчувала полегшення. А потім, уже через деякий час, випадково дізналася, що Валерій Петрович виконав свою обіцянку. Він оплатив батькове лікування. Потім знайшов можливість відправити його на реабілітацію до закордонної клініки.

Ліза дізналася про це не від нього. Коли вона запитала, навіщо він так зробив, Валерій лише знизав плечима.

— Він хворий.

— Але це мої батьки.

— Я знаю.

— Ти не був зобов'язаний...

— Я й не був.

І більше нічого не пояснив. Саме тоді Ліза вперше зрозуміла, що його допомога не завжди потребує подяки. Він просто робив те, що вважав правильним. Після цього вони почали бачитися частіше. Спочатку випадково. Потім — уже ні.

Валерій міг забрати її після роботи й запропонувати повечеряти. Іноді вони гуляли. Іноді він приїжджав просто поговорити. А часом вони брали Іванку й кудись їхали разом. Дівчинка звикла до нього швидше, ніж Ліза. Для неї Валерій був просто дядьком Валєрою. Людиною, яка могла принести морозиво, допомогти застебнути пальто або терпляче вислухати довгу історію про дитячий малюнок.

Ліза дивилася на них і відчувала дивне тепло. Можливо, саме це й стало головним. Не гроші. Не квартира. Не робота. Навіть не те, що він міг вирішити будь-яку її проблему одним телефонним дзвінком. А те, як він ставився до Іванки. Якщо дитині було добре поруч із ним, Ліза теж могла дозволити собі не напружуватися. Поруч із Валерієм їй не треба було постійно чекати неприємностей.