Розділ 14

Мати Лізи мовчала недовго  Погляд її ковзнув від Валерія Петровича до доньки, потім знову повернувся до його дорогого костюма. І раптом у цьому погляді з'явилося щось нове. Злість.

— То ось воно що...

Ліза насторожилася.

— Мамо, не починай.

— А що не починати? — жінка різко вскинула підборіддя. — Думаєш, я сліпа? Сама ледве зводила кінці з кінцями, а тепер квартира, одяг, санаторій... — Вона кивнула в бік Валерія. — І все це звідки?

Ліза зблідла.

— Я працюю.

— Працюєш? —У голосі матері пролунало презирство. — Та невже? Цікаво ким. Чи, може, багатого коханця собі знайшла?

— Мамо!

Іванка перестала сміятися.Валерій Петрович повільно опустив дівчинку на підлогу. Його обличчя залишалося спокійним. Але усмішка зникла.

— Досить!

Одне слово. Тихе. Без крику. Мати Лізи замовкла. Валерій подивився на неї так само спокійно, як дивився на людей, із якими звик домовлятися.

— Ви прийшли до доньки не для того, щоб принижувати її.

— Я її мати.

— Саме тому вам мало б бути соромно говорити з нею так.

Жінка відкрила рота, але не знайшла відповіді.

— Скільки вам потрібно?

— Що?

— Грошей.

Вона розгублено кліпнула.

— Я не...

— Ви сказали, що ваш чоловік хворий. —У голосі Валерія не було ані докору, ані злості. Лише ділова зосередженість. — Скільки потрібно на лікування?

Жінка вперше за весь час виглядала розгубленою.

— Я... не знаю.

— Дізнайтеся.

Він дістав із кишені записник і щось записав.

— Я домовлюся з лікарнею.

— Ви справді...

— Так.

Валерій закрив записник.

— Але після цього ви більше не будете приходити сюди з такими розмовами.

Мати Лізи мовчала. Потім кивнула. Не подякувала. Лише взяла сумку й попрямувала до дверей. На порозі вона озирнулася на доньку. Ліза нічого не сказала. Двері зачинилися. У квартирі стало тихо. Іванка першою порушила мовчання.

— Дядю Валєро...

— Що?

— А ми все-таки поїдемо на море?

Валерій усміхнувся.

— Море залишимо на потім.

— А куди?

Він подивився на Лізу.

— Є краща пропозиція.

— Яка?

— Сьогодні ввечері прогуляємося Дніпром.

Очі Іванки одразу загорілися.

— На кораблику?

— На яхті.

Дівчинка захоплено ахнула. Ліза теж усміхнулася.

— Валерію, не треба...

— Чому?

— Ми й так...

Він м'яко перебив її:

— Лізо, це не треба. Це просто прогулянка.

Вона замовкла. Лише подивилася на чоловіка, який стояв перед нею, а потім на Іванку, що вже щось захоплено розповідала про майбутню прогулянку.

Того вечора вони втрьох вийшли до Дніпра. Сонце повільно опускалося за місто, вода ставала золотистою, а теплий вітер роздував волосся Іванки. Ліза стояла біля борту й дивилася, як донька сміється. Валерій був поруч.Він щось тихо розповідав Іванці, а та слухала його, широко розплющивши очі.

Ліза дивилася на них і раптом зрозуміла, що вже не сприймає його просто як людину, якій вона вдячна. Вдячність була надто простим словом. Бо він повернув їй не тільки роботу.Не тільки гроші. Не тільки впевненість у завтрашньому дні.Він повернув їй відчуття, що вона більше не сама.І, можливо, саме тоді в її серці вперше народилося щось більше. 
Ліза стояла біля вікна, загорнувшись у тонкий шовковий халат.

За склом повільно опускався на місто вечір.

Київ змінювався просто на очах. Ще недавно між будинками лежало останнє світло дня, а тепер одне за одним спалахували вивіски. Червоні, сині, зелені вогники відбивалися у склі й тремтіли на темних шибках сусідніх будинків. Десь унизу шуміли автомобілі, час від часу долинав сміх людей, що поверталися з ресторанів і барів.

Із прочиненого вікна на мить потягнуло музикою.

Ліза прислухалася.

Десь далеко, за кількома кварталами, хтось голосно увімкнув магнітофон, і мелодія швидко розчинилася в міському шумі. Вона дивилася на нічний Київ і думала про те, як дивно все змінилося. Колись вона стояла біля зовсім іншого вікна. І чекала, коли з'являться гроші на хліб. Тепер їй не потрібно було думати про такі речі. Але спокій чомусь не приходив.

Вона відчула на плечі руку. Валерій Петрович стояв позаду. Він уже переодягнувся. Замість костюма на ньому була домашня сорочка і легкі штани. Зараз він здавався зовсім не схожим на того чоловіка, якого вона бачила вдень серед охорони, водіїв і людей, що постійно чекали від нього рішень.

— Відійди від вікна, — тихо сказав він.

Ліза повернула голову.

— Чому?

— Протяг.

Він сказав це так буденно, наче йшлося про найзвичайнішу річ у світі. Потім сам підійшов до вікна й важкими рухами зсунув штори.
Київ зник. Разом із ним зникли вогні, музика і вечірній шум. Залишилася лише кімната, м'яке світло лампи й тиша.

— День був важкий, — сказав Валерій. — Тобі треба відпочити.

Ліза кивнула.

— Тобі теж.

— Мені особливо.

Він усміхнувся. Вони мовчки приготувалися до сну. Ліза лягла поруч.Валерій вимкнув світло й кілька секунд лежав нерухомо, дивлячись у темряву. Потім простягнув руку й накрив її долоню своєю. Ліза відчула тепло його пальців. Їй справді було спокійно.

З Валерієм вона почувалася захищеною. Так було багато років. І саме тому їй було особливо важко зрозуміти, чому зараз, у цій тихій кімнаті, її думки знову повернулися до іншого чоловіка. До лікарняної палати. До Іллі. До того, як він сьогодні відштовхнув Валерія й сам прийняв кулю.

Ліза заплющила очі. Вона намагалася думати про щось інше. Не виходило.

— Ти думаєш про Лісового?

Ліза завмерла. Вона повернулася до чоловіка. У темряві майже не було видно його обличчя.

— З чого ти взяв?

— Просто здогадався.

Він не докоряв.Не сердився. Навпаки, голос залишався спокійним.

— Завтра накажу Сергію заїхати до нього.

Ліза мовчала.

— Провідає, дізнається, що там із ним. Як операція пройшла, що кажуть лікарі.

— Ти справді це зробиш?