Розділ 13

Серпень того року був теплим і сонячним. Ліза саме складала речі до невеликої дорожньої сумки. На столі лежала путівка до санаторію на двох. Для неї і Іванки.  Вона кілька разів перевіряла її, хоча чудово пам'ятала дату заїзду.

Іванка крутилася перед дзеркалом у новій сукні. Світла, з маленькими квітами, вона здавалася їй майже казковою. На голові сиділа нова панамка, яку Ліза купила напередодні.

— Мамо, а там буде басейн?

— Буде.

— А море?

Ліза засміялася.

— Море — ні. Але буде озеро.

Іванка замислилася.

— А рибка?

— Можливо, навіть рибка.

Дівчинка задоволено всміхнулася й знову повернулася до дзеркала. Ліза дивилася на неї й теж усміхалася. Ще кілька місяців тому вона не могла дозволити собі навіть думати про відпустку. Тепер у неї була робота. Справжня квартира Новий одяг для доньки. І путівка, куплена на власні гроші. Життя потроху ставало схожим на життя. Саме тоді задзвенів дверний дзвінок. Ліза здивовано підняла голову Іванка побігла до дверей.

— Не відчиняй, — швидко сказала Ліза.

Вона сама підійшла до дверей і подивилася у вічко. На сходовому майданчику стояла жінка. Ліза завмерла. Вона впізнала її одразу. Мама На мить їй здалося, що вона помилилася. Що після стількох місяців мовчання їй просто здалося. Але жінка знову натиснула на дзвінок. Ліза повільно, неохоче відчинила.

— Мамо...

— Ну нарешті.

У голосі не було ні радості, ні полегшення. Лише суцільне роздратування. Мати оглянула її з голови до ніг, потім ковзнула поглядом по квартирі.

— Я ледве знайшла тебе.

— Як ти дізналася адресу?

— А це вже неважливо.

Жінка переступила поріг, навіть не питаючи дозволу. Іванка визирнула з кімнати. Мати одразу помітила дівчинку.Її обличчя стало ще суворішим.

— То ось як ти тепер живеш.

Ліза відчула, як усмішка зникає з її обличчя.

— Нормально живу.

— Бачу.

Мати знову озирнулася.

— Квартирка, меблі... Вже розжилася.

— Я працюю.

— Та невже?

У цих двох словах було стільки презирства, що Ліза мимоволі випросталася.

— Так.

— То тепер тобі вже й матері не треба

— Ви самі сказали, що я вам більше не донька.

Жінка різко повернула голову.

— Не перекручуй.

— Я нічого не перекручую.

Ліза говорила тихо. Вона не хотіла, щоб Іванка чула цю розмову.

— Ви не хотіли мене знати після того, як дізналися про дитину.

Мати стиснула губи.

— Бо ти сама зруйнувала собі життя.

Ліза мовчала.

— Ні чоловіка, ні нормальної сім'ї, — продовжила мати. — Дитина невідомо від кого. Ти думала, ми будемо цьому радіти?

За її спиною тихо скрипнула підлога. Ліза озирнулася. Іванка стояла в дверях кімнати. У новій сукні. У своїй маленькій панамці.І слухала. Ліза відразу змінила тон.

— Іванко, йди до кімнати.

Дівчинка послухалася. Мати проводжала її поглядом.

— І навіть батька в неї немає.

Ліза стиснула пальці.

— Це моя дитина.

— Я знаю.

— І я ніколи не шкодувала, що вона в мене є.

Мати гірко всміхнулася.

— Тепер, коли ти розжилася, легко так говорити.

Ліза подивилася на неї. Вперше за весь цей час у її погляді не було ні страху, ні провини.

— Ви прийшли не тому, що скучили. — Жінка нічого не відповіла. — Ви прийшли подивитися, як я живу.

— Я твоя мати.

— Тоді чому вам так важко сказати, що ви раді за мене?

У квартирі стало тихо. Десь за стіною працював телевізор. На кухні цокав годинник. А на столі лежала путівка до санаторію. Два квитки.Для неї та Іванки.

Ліза подивилася на них і раптом подумала, що ще зовсім недавно навіть не могла уявити, що одного дня зможе купити доньці відпочинок.

Вона не знала тоді, наскільки недовгим буде це відчуття спокою.

Але того серпневого дня їй здавалося, що найгірше вже позаду.

— Тепер, коли ти розжилася, — мати не вгамовувалася, — тобі й згадати про нас важко. Ніби й не було нічого.

Ліза мовчала.

— Ми ж не чужі люди, — продовжила жінка. — Батько зовсім захворів. Ти навіть не уявляєш, скільки зараз коштує лікування. А лікарні в Києві... Туди просто так не потрапиш.

Ліза повільно підняла очі.

— Мамо, ти сама сказала мені не приходити.

— Я сказала це зі злості.

— Ти сказала, що в тебе більше немає доньки.

— Ну то що? Ти мала першою прийти.

Ліза гірко всміхнулася.

— А якби я прийшла?

Мати відвела погляд.

На це їй відповісти було нічого.

— Я не знала, що тобі потрібна допомога, — тихо сказала Ліза.

— Ти могла б сама здогадатися.

Ліза хотіла щось сказати, але в цей момент у коридорі знову пролунав дверний дзвінок.

Вони обидві повернулися до дверей.

Ліза машинально витерла долонею очі.

Двері були прочинені.

За мить вони відчинилися ширше, і на порозі з'явився Валерій Петрович.

Він зупинився, побачивши незнайому жінку.

— Добрий день.

Ліза не встигла відповісти.

Іванка, почувши знайомий голос, вискочила з кімнати.

— Дядя Валєра!

Вона з радісним криком кинулася до нього.

Валерій Петрович одразу нахилився й підхопив дівчинку на руки.

— О, а це хто в нас така красуня?

— Це я!

— Я бачу, що ти.

Він засміявся.

Іванка обхопила його за шию.

— Мамо сказала, що ми їдемо в санаторій!

— Невже?

— Так!

— Тоді доведеться перевірити, чи все ти вже зібрала.

— Все!

— Навіть зубну щітку?

Іванка на мить замислилася.

— Ні.

— Оце вже серйозна проблема.

Дівчинка засміялася.Ліза дивилася на них і відчувала, як щось тепле й болісне одночасно стискає їй груди.

 Її мати теж мовчала. Вона дивилася на чоловіка, якого щойно бачила вперше. На його дорогий, але стриманий костюм. На впевненість, із якою він стояв посеред маленької квартири. На те, як її онука тягнулася до нього. І, здається, вперше за всю розмову їй стало зрозуміло, що Ліза справді більше не та дівчина, яку вони залишили саму з дитиною.