Розділ 12

Сергій нарешті поклав слухавку. Кілька секунд він ще стояв біля телефону, дивлячись кудись убік, ніби збирався з думками. Потім повільно підійшов до них.

Ліза сиділа на дивані поруч із Лорою. Вона весь цей час майже не розмовляла. Лише час від часу поглядала на телефонний апарат, наче могла якимось дивом почути через нього голос людини, яка зараз була за багато кілометрів звідси. Сергій зупинився навпроти.

— Все буде добре.

Ліза підняла голову.

— Що з ним?

— Він в операційній. Але стан стабільний. Лікарі кажуть, що важливі органи не зачеплені. Куля пройшла навиліт.

Ліза заплющила очі. Тільки тепер вона зрозуміла, що весь цей час майже не дихала. Повільно видихнула.

— Слава Богу...

Лора сиділа поруч нерухомо. Її обличчя нічого не виражало, але вона слухала дуже уважно. Дубов, який до цього розмовляв із адміністратором біля стійки, почув останні слова й підійшов.

— Ну от, — сказав він спокійно. — Я ж казав, що хлопець міцний.

Ліза подивилася на нього.

— Він врятував тебе.

— І я цього не забуду.

Валерій Петрович сів у крісло навпроти. На мить у його погляді з'явилася звична холодна зосередженість.

— Мої люди знайдуть того, хто це зробив.

Сергій нічого не відповів. Він знав, що Дубов не кидає слів на вітер. Якщо Валерій Петрович щось обіцяв, за цим зазвичай ішли конкретні дії.

Ліза опустила очі. Їй хотілося тільки одного — щоб Ілля прокинувся. Щоб усе це залишилося позаду. Щоб завтра вона могла побачити його хоча б здалеку. Хоча б на кілька секунд.

— А тепер досить, — сказав Дубов. — Він підвівся. — Нам усім треба відпочити.

— Валерію Петровичу, — почав Сергій, — я ще хотів...

— Завтра. — Валерій Петрович махнув рукою. — Сьогодні вже досить пригод.

У його голосі прозвучала звичайна, людська втома. Наче це був просто важкий день, після якого кожній людині хотілося одного — гарячого душу й кількох годин сну.

Ліза повільно підвелася.
Дивно та звістка про те, що він вижив не дала їй душевного спокою.  Навпаки. Тепер, коли вона знала, що він вижив, вона ще гостріше відчувала, наскільки сильно боялася його втратити.
Вони розійшлися не одразу.

Коридор готелю був тихим, лише десь унизу час від часу грюкали двері й долинав приглушений сміх постояльців. Звичайне життя тривало за кількома стінами від них, і від цього ставало навіть трохи дивно. Лора зупинилася біля своїх дверей. Її номер був поруч із номером Дубова та Лізи.

— Добраніч, — коротко сказала вона.

— Добраніч, — відповіла Ліза.

Двері зачинилися. Валерій Петрович узяв дружину за руку й повів до їхньої кімнати. Там було прохолодніше, ніж у холі. Кондиціонер працював майже безшумно, за вікном мерехтіли вогні Києва. Ліза зняла жакет і поклала його на спинку крісла. Кілька секунд стояла мовчки. Потім тихо сказала:

— Валерію...

Він обернувся.

— Що?

— Я боюся.

Ці слова далися їй нелегко. Валерій Петрович підійшов ближче.

— Чого саме?

— Двічі за два дні... — Вона похитала головою. — Це вже занадто. Спочатку машина. Потім сьогодні... — Голос затремтів. — А якщо наступного разу вони не промахнуться?

Валерій поклав руки їй на плечі.

— Все буде добре.

— Ти не можеш цього знати.

— Можу. — Він сказав це так спокійно, що Ліза мимоволі підняла на нього очі. — У мене хороша охорона. А тепер вони ще й знають, що працюють проти людей, які не збираються сидіти склавши руки.

— Але Лісовий..

Вона замовкла. Дубов на мить затримав на ній погляд.

— Він живий. Лікарі сказали, що небезпеки для життя немає.

— Я знаю.

— Тоді не думай про найгірше. — Він провів долонею по її волоссю.  — Завтра ти з Лорою поїдеш за місто.

Ліза насупилася.

— Куди?

— До одного мого знайомого. У нього будинок за Києвом. Там тихо, охорона буде поруч. Ви переночуєте, а потім побачимо.

— А ти?

— Я приїду.

— Коли?

— Як тільки закінчу справи.

Ліза одразу похитала головою.

— Ні.

Валерій здивовано подивився на неї.

— Ні?

— Я не хочу нікуди їхати без тебе.

— Лізо...

— Якщо небезпечно, то небезпечно для всіх.

— Саме тому ти поїдеш. — Він сказав це  твердо, без злості. — Я не можу залишити Київ. — Ліза мовчала.— У мене зустрічі, люди, кампанія, — продовжив він. — Післязавтра виступ. У п'ятницю телебачення. Якщо я зараз зникну, це буде виглядати так, ніби мене злякали.

— І тобі справді важливіше, що скажуть люди?

Дубов ледь усміхнувся.

— Зараз — так.

Ліза дивилася на нього й не знала, сердитися їй чи погодитися. Валерій помітив це.

— Ти не повинна розуміти. Просто довірся мені. — Він обійняв її за плечі й тихо додав — Без мене вони не знатимуть, де вас шукати. А я залишуся тут і розберуся з усім.

Ліза притулилася до нього. Їй хотілося заперечити. Сказати, що вона не хоче їхати.Що не хоче залишати його самого.Але десь глибоко всередині вона знала: Валерій уже все вирішив. І якщо він щось вирішував, переконати його було майже неможливо.