Розділ 11

Поки Сергій розмовляв телефоном, Ліза відійшла до вікна. Звідси було чути лише його голос, але розібрати про, що саме він говорить було важко. Лише зрідка долинали окремі слова — назва лікарні, прізвище, запитання про стан пораненого. Вона дивилася на вечірню вулицю, на людей, які поспішали у своїх справах, і раптом згадала той зимовий ранок котрий змінив все її життя.

П'ять років тому.

Того ранку Ліза довго не могла наважитися вийти з кімнати. Вона одягла свій найкращий костюм. Навіть не найкращий — єдиний, який справді можна було назвати гарним. Темно-вишневий, атласний, із тонкою ледь помітною смужкою. Жакет із вузькими плечима й спідниця-олівець, яка здавалася їй тоді майже нечувано елегантною.

Сто доларів.

Вона віддала за нього сто доларів. Коли купувала на базарі, продавчиня запевняла, що це майже справжня імпортна річ. Ліза тоді повірила. Але тепер, стоячи перед маленьким дзеркалом у гуртожитській кімнаті, почувалася трохи ніяково. Костюм був занадто ошатним для неї. Зате поверх нього довелося вдягнути старе пальто. І воно одразу зіпсувало все враження. Ліза подивилася на себе ще раз.

— Нормально, — сказала вона тихо.
— Виглядаєш круто. — погодилася з нею Олена. 
Ліза всміхнулася. Потім узяла сумочку. Візитівку. І ще раз перевірила адресу.

«Амагама».

Назва досі здавалася їй якоюсь вигаданою. Наче з фільму.

Таксі висадило її на широкому київському проспекті. Ліза розрахувалася й кілька секунд стояла на тротуарі, озираючись. 
Навколо були гаражі. Склади. Сірі бетонні стіни. Десь неподалік гуркотіла вантажівка. За металевим парканом лежали купи якихось будівельних матеріалів. І жодної ознаки престижного нічного клубу.

Ліза дістала з сумочки папірець із адресою. Звела очі на номер будинку. Потім знову подивилася навколо.

— Напевно, не сюди... — невпевнено прошепотіла вона

Вона пройшла ще кілька метрів. Нічого. Жодної яскравої вивіски. Жодного гарного входу. Лише брудний асфальт, припарковані біля гаражів машини й вітер, який ганяв уздовж паркану стару газету.Ліза відчула, як у неї похололи долоні.

Можливо, Олена мала рацію?Можливо, вона справді зробила дурницю? На протилежному боці проспекту стояв таксофон. Вона перейшла дорогу й набрала номер, написаний на візитівці.

— «Амагама», добрий день.

— Добрий день... Я, мабуть, заблукала.

Ліза назвала адресу. На тому кінці її вислухали й дуже спокійно пояснили, куди саме потрібно пройти. Вона подякувала й поклала слухавку..Потім ще раз озирнулася на похмурі гаражі, і рушила.

Двері були блакитні, обшарпані,  з подряпаною фарбою і металевою ручкою, яка більше нагадувала вхід до якогось складського приміщення. Ліза на мить зупинилася перед ними. Невже це воно? Вона обережно натиснула на ручку.Двері відчинилися, і світ змінився.За порогом було зовсім інше життя.

.Світле приміщення, м'яке освітлення, білі шкіряні дивани й крісла, невеликі столики. Посеред залу — кругла сцена. А в центрі сцени — блискучий металевий пілон. На ньому зараз репетирувала дівчина.Звичайна, молода, у футболці й коротких шортах. Нічого з того, що Ліза уявляла собі після побачених колись фільмів. Не було ні напівтемряви, ні п'яного галасу, ні натовпу чоловіків, які кричали щось із-за столиків. Звичайний ранок. Кілька порожніх крісел. Тиха музика. І дівчина, яка спокійно повторювала один і той самий рух, час від часу поправляючи волосся.

Ліза нерішуче переступила поріг.До неї наблизилася жінка за стійкою.

— Ви до когось?

Ліза стиснула ремінець сумочки.

— Я на рахунок роботи...

Жінка одразу стала уважнішою.

— На співбесіду?

Ліза кивнула.

— Так.

— Тоді ви прийшли правильно.

І чомусь саме після цих слів Лізі стало ще страшніше. Бо тепер вона точно знала: вона справді прийшла туди, куди її запросив Валерій Петров
З того дня життя Лізи почало змінюватися так повільно, що спочатку вона навіть не помічала цих змін.

Валерій Петрович дотримав свого слова. Робота виявилася цілком пристойною. Їй не доводилося робити нічого такого, чого вона боялася, коли вперше переступила поріг «Амагами». Ліза стежила за роботою персоналу, складала графіки, зустрічала гостей, вирішувала дрібні організаційні питання, контролювала зал і домовлялася з постачальниками. Якщо виникали проблеми — їх спочатку приносили їй.

Вона швидко навчилася. Навіть швидше, ніж від неї очікували. І найголовніше — їй платили. Не обіцяли заплатити колись. Не казали, що грошей поки немає. Платили вчасно. Наприкінці кожного місяця Ліза отримувала свою зарплату й щоразу кілька секунд просто дивилася на купюри в руках, ніби не могла до кінця повірити, що вони справді її.

Уперше за багато років вона могла рахувати не дні до наступної виплати, а те, що дозволить собі купити. Черевики для Іванки. Нове пальто. Продукти, не вибираючи найдешевше. А вже у квітні Ліза змогла зробити те, про що ще взимку навіть не дозволяла собі мріяти.

Вона винайняла однокімнатну квартиру в центрі Києва. Невелику. Зі старими меблями й потертою підлогою, але зі справжньою ванною кімнатою, гарячою водою і кухнею, де можна було залишити продукти на ніч і не боятися, що зранку в шафці знову буде порожньо..Першого вечора Ліза довго стояла посеред кімнати, тримаючи Іванку за руку.

— Тепер це наш дім, — сказала вона.

Дівчинка подивилася на неї серйозно, а потім запитала:

— Тут ми будемо жити?

— Так.

— Назавжди?

Ліза тоді засміялася.

— Не знаю. Але поки що — так.

Іванка побігла до вікна, а Ліза залишилася посеред кімнати й раптом відчула щось дивне. Спокій. Впевненість у тому, що завтра вона прокинеться і знатиме, що робити. Це відчуття було для неї майже незнайомим.

А потім у її житті дедалі частіше почав з'являтися Валерій Петрович. Спочатку лише у справах. Він міг зайти до клубу ввечері, поговорити з нею кілька хвилин, запитати, як працюється, чи не виникає проблем. Іноді залишався ненадовго. Іноді просто телефонував.