Розділ 10

У будинку поступово стихав переполох. Охорона вже повернулася до своїх постів. Хтось говорив по рації, хтось перевіряв машини, а біля воріт досі стояв один із охоронців, вдивляючись у темні дерева за парканом.

Ліза сиділа у вітальні. Вона вже трохи заспокоїлася, хоча пальці все ще нервово перебирали край хустинки. Дубов стояв біля вікна. Здавалося, його більше дратувала сама ситуація, ніж лякала.

— Нам потрібно звідси виїхати, — нарешті сказав Сергій Миколайович.

Валерій Петрович навіть не обернувся.

— Куди?

— Хоча б на одну ніч у готель.

— Ні.

— Валерію Петровичу...

— Я сказав ні.

Сергій витримав паузу.

— У маєтку нас уже двічі намагалися дістати за останню добу.

— Один раз.

— А машина?

— Це було до того, як ми приїхали.

— Не має значення.

Сергій підійшов ближче.

— Тут занадто легко передбачити, де ви будете. Зараз усі знають, що ви повернулися додому. Будинок великий, але саме тому він добре проглядається.

Дубов нарешті повернувся.

— І що ти пропонуєш?

— Готель. Ненадовго.

Валерій Петрович невдоволено скривився.

— Я не збираюся ховатися.

— Це не схованка.

— А виглядає саме так.

Він підійшов до столу й налив собі води.

Зробив кілька ковтків.

— У мене завтра зустріч із партійним активом. Післязавтра фабрика. А в п'ятницю телебачення. Я не можу просто зникнути посеред кампанії.

— Можете, — спокійно відповів Сергій.

Дубов подивився на нього. Сергій не відвів погляду. Кілька секунд чоловіки мовчали. Потім Валерій Петрович тихо хмикнув.

— От за це я тебе й ціную. Завжди знаєш, коли сказати щось особливо приємне.

Ліза ледь усміхнулася. Напруга трохи спала. Дубов знову подивився у вікно.

— Якщо я зараз поїду з міста, завтра всі газети напишуть, що Дубов злякався.

— Нехай пишуть.

— А мої опоненти? — Він усміхнувся. — Вони тільки цього й чекають.

Він не збирався дарувати їм таку можливість. Партія «Добробут країни» тільки набирала силу. Попереду були виступи, зустрічі, телебачення, виборці. Він надто довго до цього йшов, щоб тепер дозволити одному пострілу змусити його сховатися.

— Я нікуди не тікаю, — твердо сказав він.

Сергій уже хотів заперечити, але Дубов підняв руку.

— На одну ніч. Готель. До завтра. І тільки тому, що я не хочу, щоб через мою впертість постраждала дружина.

Ліза підвела на нього очі. Валерій Петрович помітив її погляд і трохи м'якше додав:

— А ще тому, що деяким людям сьогодні треба дати виспатися.

Сергій кивнув.

— Я все організую.

— Організуй.

Дубов знову подивився у вікно. На темний сад. На охоронців. На будинок, який ще вчора здавався йому найбезпечнішим місцем у місті. Тепер він уперше подумав, що, можливо, Сергій має рацію. Але навіть тоді це була не втеча. Просто тимчасовий відступ. Бо Валерій Петрович не любив відступати.

Збиралися без поспіху, хоча ніхто не говорив про це вголос. У таких речах поспіх лише заважав. Валерій Петрович не любив метушні, та й Ліза здавалося, могла зібратися за кілька хвилин у будь-яку пору доби. Вона спокійно складала до невеликої шкіряної сумки документи, косметичку, запасну білизну. 
Коли все було готово вона підійшла до вікна й спостерігала як у дворі охоронці готують автомобілі.

Їй не хотілося їхати. Не через маєток. Не через небезпеку. Їй хотілося залишитися тут хоча б тому, що десь зовсім недалеко, у лікарняній палаті, лежав Ілля. Вона не знала, що з ним. це незнання було гіршим за все інше.

— Лізо, — голос чоловіка змусив її обернутися. — Ми готові.

Валерій стояв у дверях, уже без піджака. На ньому залишилася світла сорочка, рукави якої він недбало закотив до ліктів.

Він виглядав майже так само, як завжди. Спокійний. Зібраний. Наче кілька годин тому не було пострілу. Наче його життя не пройшло за кілька сантиметрів від смерті. Ліза кивнула.

— Добре.

Вони вийшли разом. Коли автомобіль від'їжджав від будинку, вона ще раз подивилася назад. Вікна маєтку поволі зникли за деревами. Їй раптом стало холодно. Хоч вечір був теплим.

До готелю їхали майже мовчки. Сергій сидів попереду, час від часу коротко розмовляючи по рації з іншою машиною. Позаду Лора дивилася у вікно. Валерій часом відповідав на чиїсь запитання, але більшу частину дороги теж мовчав. Ліза сиділа поруч із ним. Вона бачила в склі його відображення. Звичайне обличчя. Трохи втомлене. Навіть не злякане. І їй раптом подумалося, що саме таким він і був для неї всі ці роки — людиною, поряд із якою можна було не боятися завтрашнього дня.

Він умів домовлятися. Умів знаходити гроші. Умів вирішувати проблеми. І, можливо, саме тому вона так довго не хотіла помічати іншу його сторону. Ліза опустила очі. А Ілля просто закрив його собою. Від цієї думки в грудях знову стало важко.

Готель вибрали навмисно звичайний. Не той, де зупинялися багаті іноземці й політики, а місце, де постійно хтось заходив і виходив. Люди з валізами, відрядження, водії, працівники заводів, подружжя, яке приїхало до Києва на кілька днів.

Багато чужих облич. Багато шуму. Тут важче було непомітно підійти до людини. У холі пахло кавою, тютюном і свіжо вимитою підлогою. Десь неподалік дзвонив телефон. Ліза раптом зупинилася.

— Валерію...

Він обернувся.

— Що?

Вона трохи помовчала.

— Можна дізнатися, як Ілля?

У її голосі було стільки тривоги, що вона сама це почула. Валерій Петрович подивився на неї.

— Звичайно.

— Я... просто хочу знати, як він. — Вона поспішила додати: — Він же врятував тебе.

— Знаю.

Валерій відповів тихо. Без роздратування. Без ревнощів. Він навіть на мить опустив погляд.

— Якби він не відштовхнув мене...

Чоловік не закінчив. Але цього й не потрібно було. Ліза знала. Бачила той момент перед очима. Червона цятка на його чолі. Ривок Іллі. Постріл. Кров. Вона мимоволі стиснула пальці.

— Тому я хочу знати, чи він у порядку.