Розділ 9

Колона різко звернула з дороги. Фабрика залишилася позаду. Ілля всю дорогу мовчав. Щось у тому дзвінку йому не подобалося. Занадто вчасно. Саме перед приїздом Дубова. Коли автомобілі зупинилися біля маєтку, він вийшов першим.

Озирнувся. Ранок був тихим.Над садом стояло тепле липневе сонце.Жодного підозрілого руху. Дубов вийшов із машини слідом.

— Що ж, — спокійно промовив Валерій Петрович, поправляючи піджак. — Значить, сьогодні без фабрики.

Лора стояла поруч. Сергій щось говорив одному з охоронців. Ілля вже збирався повернутися до машини, коли раптом помітив щось на обличчі Дубова. Маленька червона цятка. Прямо посеред чола.Він не встиг подумати.

— Валерію Петровичу!

Ілля кинувся вперед. Однією рукою схопив його за плече й щосили штовхнув убік. Пролунав постріл. Глухий. Короткий. Дубов важко впав на газон. Лора закричала.

— Лягти! — гаркнув Сергій.

Охоронці миттєво розбіглися по периметру. Ілля ще секунду стояв.А потім відчув різкий біль у боці. Він опустив очі.На сорочці швидко розповзалася темна пляма.

— Чорт...

Коліна підкосилися. Сергій встиг його підхопити.

— Ілля!

— Він цілий?

Перше, що спитав Ілля. Сергій озирнувся. Дубов уже підводився. Переляканий, злий, але живий.

— Цілий.

Ілля видихнув.

— Тоді нормально.

— Ти зараз жартуєш?

— Трохи...

Він спробував усміхнутися. І тут біль накрив його з новою силою. Сергій притиснув долоню до рани.

— Машину! Швидко!

За кілька секунд біля них уже стояв автомобіль. Дубов підійшов ближче. Вперше за весь час його обличчя втратило звичну лагідну посмішку.

— В лікарню.

— Валерію Петровичу... — спробував заперечити Ілля

— Я сказав — у лікарню. — гаркнув він.

Дубов дивився на Іллю. І в його світло-сірих очах на мить промайнуло щось таке, чого Ілля раніше там не бачив. Страх. Не за себе.За нього. А потім він відступив убік.

— І знайдіть того, хто стріляв.

Охоронці миттєво вискочили з машин, хтось крикнув пригнутися, хтось уже дивився в бік лісосмуги, намагаючись визначити, звідки пролунав постріл.

Ліза навіть не встигла зрозуміти, що сталося. Вона побачила Іллю. Він лежав біля автомобіля. На мить їй здалося, що він просто впав. А потім вона побачила кров.

— Ілля!

Вона кинулася до нього. Хтось із прислуги закричав, щоб вона зупинилася, але Ліза вже нічого не чула. Вона опустилася поруч із ним на коліна й торкнулася його обличчя.

— Ілля… Боже мій…

Він не відповідав. Очі були заплющені, обличчя неприродно бліде. Ліза схопила його за руку.

— Ілля, ти мене чуєш?

Сергій Миколайович опинився поруч майже одразу. Він грубо схопив її за плечі й відтягнув убік.

— Лізо Дмитрівно! Назад!

— Відпустіть мене!

— Можуть стріляти ще!

— Ілля! Він мертвий!

— Я знаю!

Його голос був таким різким, що вона на секунду завмерла. Десь попереду вже бігли двоє охоронців. Один показував у бік дерев, інший говорив щось у рацію.

— Перевірити ліс!

— На дах!

— Ніхто не виходить із машин!

Усе змішалося в один безладний гул. Хтось відчиняв двері будинку, хтось намагався відвести подалі жінок, хтось телефонував. А біля Іллі вже опустився один з охоронців.

— Живий.

Це слово почула Ліза. І тільки тоді зрозуміла, що весь цей час майже не дихала. Особистий водій підбіг до автомобіля й відчинив задні дверцята.

— Обережно!

Разом з іншим охоронцем вони підхопили Іллю. Він залишався без свідомості.Його голова безвільно відкинулася назад. Ліза знову рвонула до нього, але Сергій перехопив її.

— Не зараз.

— Я поїду з ним.

— Поїдеш.

Вона подивилася на нього.

— Обіцяєте?

Сергій на мить затримав погляд на її обличчі.

— Так.

Іллю обережно поклали на заднє сидіння. Водій уже сів за кермо.

— До лікарні?

— До найближчої. І швидко.

Машина рвонула з місця. Ліза залишилася посеред двору, притиснувши руки до грудей. Навколо все ще бігали люди. Охоронці шукали стрільця. Хтось кричав у рацію. Хтось зачиняв ворота. А вона дивилася вслід автомобілю, який зникав за поворотом, і чомусь думала тільки про одне.

Він не мав помирати. Не сьогодні. Не так. Не тоді, коли вона нарешті зрозуміла, наскільки сильно боїться його втратити.Один із охоронців обережно, але наполегливо взяв її за лікоть.

— Ходімо, Лізо Дмитрівно. Тут небезпечно.

— Але Ілля...

— Його вже повезли. Зараз ви нічим йому не допоможете.

Вона ще кілька секунд дивилася на дорогу, якою зник автомобіль, а потім дозволила відвести себе до будинку. Усередині поступово ставало тихіше. Люди приходили до тями після перших хвилин паніки. Хтось сідав, хтось телефонував, хтось пошепки обговорював почуте. Прислуга розносила напої, наче кілька келихів могли повернути цьому вечору його звичайний порядок. Сергій Миколайович стояв біля вікна й дивився на двір.

— Схоже, ситуація виходить з-під контролю, — нарешті промовив він. — Ніхто не відповів. — Хтось дуже не хоче бачити Валерія Петровича в Раді, — продовжив Сергій. — І, судячи з усього, готовий пояснювати свою позицію не словами. — Він на мить замовк. — А можливо, справа взагалі не в Раді.

Це прозвучало тихіше. Ліза сиділа на дивані, стискаючи в пальцях склянку, до якої так і не доторкнулася. До неї підійшла Оля.

— Вам краще випити заспокійливе. — вона простягнула їй маленьку таблетку

Ліза механічно проковтнула таблетку й запила водою.

— Він буде жити?

Оля не відповіла одразу.

— Його довезуть до лікарні. Там йому допоможуть.

Це була не відповідь. У дальньому кінці кімнати Лора нервово закурила сигарету з ментолом. Її пальці помітно тремтіли. Вона зробила затяжку, відвернулася до вікна й видихнула дим у темне скло. Через кілька секунд закурила ще одну. Ніхто не зробив їй зауваження. Цього вечора всім було не до правил. А за вікнами охоронці продовжували прочісувати територію. Стрілець так і не був знайдений.