Розділ 8

Ліза повільно опустилася в плетене крісло, яке ще зберігало ледь помітне тепло. Погляд сам собою ковзнув до невеликого будинку охорони. На другому поверсі все ще горіло світло.

Кімната Іллі. Вона знала це вікно напам'ять. Не тому, що часто дивилася. А тому, що останнім часом дедалі частіше ловила себе на тому, що шукає його поглядом.Ліза важко зітхнула.
Світанок поволі забирав останні клапті ночі. Над соснами розливалося м'яке рожеве світло. Десь унизу охоронець зачинив хвіртку. Звуки великого будинку ще не прокинулися. Саме в такій тиші пам'ять завжди брала гору.

✯✯✯✯✯✯✯✯

Візитівка вже кілька днів лежала в шухляді старого столу. Ліза не раз брала її до рук. І щоразу клала назад.

— То чого ти не подзвониш?

Олена саме розчісувала волосся перед маленьким дзеркальцем, прибитим до стіни гуртожитської кімнати. Ліза мовчки поправляла дитяче пальтечко на донці. Точніше... Те, що колись було пальтечком. Тепер рукави ледь сягали Іванчиних зап'ясть.

— Не знаю...

— Знаєш. — Олена озирнулася — Просто боїшся.

Ліза сумно всміхнулася.

— А ти б не боялася?

— Боялася б. — Олена чесно кивнула. — Але я ще більше боюся жити так, як ми зараз.

У кімнаті стало тихо. За вікном стукотів старий трамвай. На кухні хтось гримнув каструлею. Іванка, сидячи на підлозі, старанно вдягала ляльку в сукенку, пошиту з обрізків тканини.

— Зарплату знову не дали? — тихо спитала Олена.

Ліза похитала головою.

— Сказали... наступного тижня.

Олена лише фиркнула.

— Так вони вже третій місяць кажуть.

Ліза мовчки дістала з шафи маленькі черевички. Поставила їх поруч із донькою. Черевики були чистими. Але замалими. Іванка давно з них виросла.

— До осені треба купувати нові, — майже пошепки сказала Ліза — І пальто. Інакше рукави скоро будуть до ліктів.

Олена перевела погляд на візитівку, що лежала на столі. Білий картон. Чорні літери. Номер телефону.

— Це він дав? — Ліза кивнула. — Той чоловік зі свята?

— Так.

— І пропонував роботу?

— Адміністратором у нічному клубі.

Олена на кілька секунд замислилася.

— Знаєш... Я чула, що в таких місцях платять добре, і головне — вчасно.

Ліза гірко всміхнулася.

— Саме це мене й лякає.

— Чому?

— Бо в наш час просто так ніхто таких грошей не платить.

Олена знизала плечима.

— Може, вперше тобі просто пощастило?

Ліза нічого не відповіла. Вона знову взяла до рук візитівку. Провела пальцем по надрукованому номеру. Ніби від цього він міг змінитися. Іванка саме підійшла до неї. Міцно обійняла за коліна.

— Мам...

— Що, сонечко?

— Коли купимо мені червоні чобітки?

Ліза заплющила очі. Потім міцно притиснула донечку до себе.

— Скоро. Обов'язково скоро.

Та вже за кілька хвилин, коли Іванка знову взялася гратися, Ліза підійшла до телефону в кінці довгого гуртожитського коридору. Ще хвилину тому вона вагалася. Тепер вибору майже не залишилося. Тремтячими пальцями вона дістала з кишені візитівку. І почала набирати номер.

✯✯✯✯✯✯✯✯

— Єлизавето Дмитрівно...

Тихий голос змусив Лізу здригнутися. Вона розплющила очі. На терасі, ніяково стискаючи білий фартух, стояла зовсім юна покоївка. Здавалося, їй ледве виповнилося вісімнадцять.

— Вибачте... Я не хотіла вас налякати.

Ліза м'яко всміхнулася.

— Нічого. Я просто замислилася.

Дівчина помітно розслабилася.

— Може, приготувати вам сніданок? Або... кави?

Ліза на мить замислилася.

— Кави, будь ласка.

— Зараз принесу.

Покоївка вже хотіла піти, але раптом нерішуче зупинилася.

— Єлизавето Дмитрівно...

— Так?

Дівчина опустила очі.

— Я не знаю, чи варто казати...

— Кажи.

Вона нервово зім'яла край фартуха.

— Один із гостей... той депутат... Він майже всю ніч не давав спати всьому будинку.

Ліза ледь помітно зітхнула. Вона вже здогадувалася, про кого йдеться.

— Знову?

Покоївка кивнула.

— Спочатку співав... дуже голосно. Потім почав вимагати... дівчат. — Останні слова вона вимовила майже пошепки. — А коли Оля принесла йому лід... він... —Дівчина почервоніла. — Ляснув її...

Ліза повільно випросталася.

— Вона не постраждала?

— Ні... Просто дуже злякалася.

На обличчі Лізи не здригнувся жоден м'яз. Лише голос став трохи холоднішим.

— Передай Олі, щоб не хвилювалася. Я сама поговорю з цим гостем.

— Добре, Єлизавето Дмитрівно.

Покоївка полегшено всміхнулася й поспішила до будинку. Ліза ще кілька секунд дивилася їй услід. Потім знову перевела погляд на будинок охорони. Світло у вікні другого поверху все ще не згасло. Вона повільно заплющила очі. І пам'ять знову повела її далеко назад. У той день, коли вона нарешті наважилася набрати номер із маленької білої візитівки.

✯✯✯✯✯✯✯✯

Коридор гуртожитку був майже порожній. Із прочинених дверей кухні долинав запах смаженої картоплі. Десь за стіною плакала дитина. На підвіконні хтось залишив емальований чайник із відбитою ручкою.

Біля сходів висів старий зелений телефонний апарат. Той самий, до якого щоранку вишиковувалася черга. Ліза ще раз глянула на візитівку.

— Дзвони, — тихо сказала Олена.

— А якщо...

— Якщо нічого не вийде, завтра все буде так само, як сьогодні.

Ліза мовчки кивнула. Повільно зняла важку слухавку. Пальці трохи тремтіли. Вона почала набирати номер, що був надрукований на білому картоні. Кожне клацання диска здавалося надто гучним. У слухавці довго лунали короткі гудки. Потім почувся жіночий голос.

— Добрий день. Клуб „ Амагама„

— Добрий день...я б хотіла дізнатися на рахунок роботи... — несміливо промовила Ліза.

На тому кінці запала коротка пауза.

— Перепрошую, яку саме?

— Адміністратором... у вашому клубі.

Жінка зітхнула.

— На жаль, вакансія вже закрита.

— Але...

— Вибачте. Якщо щось зміниться, ми з вами зв'яжемося.