Розділ 7

Лізі снився гуртожиток.

Маленька кімната з низькою стелею, вкритою дрібними тріщинами. Старенька залізна шафа біля дверей. Розкладний диван, застелений потертою ковдрою в синю клітинку. Єдине вікно, крізь яке пробивалося лагідне ранкове сонце.

У кімнаті було тепло. Спокійно. Так, ніби за вікном не існувало ні безгрошів'я, ні нескінченних черг, ні страху перед завтрашнім днем. Іванка сиділа на маленькому дерев'яному ослінчику, що заміняв їй столик. Схиливши голову, вона старанно щось малювала кольоровими олівцями. Язичок, як завжди, трохи визирав від зосередженості.

Ліза мовчки спостерігала за донечкою.Їй не хотілося нічого говорити. Лише дивитися. Запам'ятовувати кожен рух. Кожен золотавий локон, що вибився з маленького хвостика. Кожну зморшку на дитячому лобику, коли Іванка надто старалася не вийти за контур.

— Мам... — Дівчинка навіть не обернулася. — Дивись, який гарний будинок.

Ліза всміхнулася.

— Дуже гарний.

— Це наш.

Вона відчула, як до горла підкотився клубок.

— Наш?

— Авжеж.

Іванка нарешті підвела голову й так щиро всміхнулася, що Лізі здалося — серце ось-ось розірветься від щастя. Усе було так реально...Так легко...Так...
Ліза різко розплющила очі.
Стеля. Дорога люстра. Важкі штори. Велика спальня.

Сон розтанув.

Поряд, розкинувшись на широкому ліжку, спокійно спав Валерій Петрович. Його рівне дихання порушувало тишу кімнати.

Ліза повільно заплющила очі. На одну коротку мить їй захотілося знову заснути. Повернутися туди. У маленьку кімнату гуртожитку. Де вони були вдвох. Де ще можна було почути дитячий сміх. Та сон уже вислизнув. Натомість у грудях повільно розросталася знайома, майже фізична туга. Вона стиснула пальцями край ковдри. Дихати стало важко.

Хоч кондиціонер тихо гудів, повітря раптом здалося густим і задушливим. Ліза обережно відкинула ковдру. Намагаючись не розбудити чоловіка, накинула легкий шовковий халат. Босоніж пройшла через спальню. Скляні двері тераси безшумно відчинилися. Назустріч одразу повіяло свіжістю.

Ніч поволі відступала. На сході вже займалася тонка смуга рожевого світла. Унизу, в саду, блищала від роси трава. Десь далеко, за високими соснами, прокинувся перший птах. Ліза сперлася долонями на прохолодні дерев'яні перила. Заплющила очі. Вдихнула на повні груди.

У такі хвилини маєток здавався дивно тихим. Наче величезний будинок, охорона, дорогі автомобілі й учорашнє свято існували в якомусь іншому світі. А тут залишалися тільки світанок. Липневе повітря. І вона. Зі своєю пам'яттю, від якої неможливо було втекти.

У такі хвилини світ ніби завмирав. Ще не прокинулися кухарі. Не гуркотіли автомобілі. Не тріщали рації охоронців. Лише тихо шелестіло листя старих лип, а десь далеко, над Дніпром, озивалися перші птахи. Вона повільно вдихнула на повні груди. Уперше за довгий час їй стало легко. Наче ніч разом із темрявою забрала із собою всі тривоги.

Раптом у повітрі відчувся ледь вловимий запах ментолу. Сигарети. Ліза здивовано розплющила очі. Лише тепер вона помітила жінку, що сиділа трохи осторонь у плетеному кріслі.
Лора.
На ній уже не було вчорашнього дорогого костюма. Лише біла футболка, широкі світлі штани й тонкі домашні капці. У пальцях повільно тліла сигарета. Вона навіть не обернулася. Здавалося, її повністю захопив краєвид.

— Не спиться? — спокійно запитала Ліза.

Лора ледь усміхнулася.

— Перед важливими днями майже ніколи.

Вона зробила ще одну затяжку. Дим повільно розчинився в прохолодному ранковому повітрі. Ліза підійшла ближче й сперлася на поручні. Звідси добре було видно весь маєток. Порожню галявину. Альтанку. Будинок охорони.

На першому поверсі ще горіло світло в черговій кімнаті.І ще одне вікно світилося нагорі.

— Уже працюють, — тихо сказала Лора.

Ліза мимоволі подивилася туди ж.

— Напевно.

— Сьогодні непростий день. Фабрика. Людей буде багато. Журналісти. — Лора говорила рівним, майже байдужим голосом. — Але хвилюватися нема про що. У Валерія Петровича дуже сильна служба безпеки. Особливо начальник охорони. Як його... — Вона ніби намагалася пригадати.

— Ілля Лісовий. — тихо підказала Ліза, хоча важко було повірити, що особиста помічниця її чоловіка не пам'ятає як звати начальника охорони.

— Так. Саме він. Кажуть, колишній капітан міліції. Дуже досвідчений чоловік. Кажуть, Валерій Петрович довіряє йому більше, ніж будь-кому.

Ліза мовчала.

— Це велика рідкість, — продовжила Лора. — У наш час довіра коштує дорожче за гроші.

Вона нарешті повернула голову. Її світло-сірі очі зі зеленими цяточками уважно ковзнули по обличчю Лізи. Лише на мить.

— Ви ж теж так вважаєте?

Ліза відчула, як серце в грудях пропустило удар.

— Так...

Її голос прозвучав спокійно. Принаймні вона дуже на це сподівалася. Лора ще кілька секунд мовчки дивилася на неї. Потім легко загасила сигарету в маленькій скляній попільничці.

— Гарний буде день. Шкода тільки, що після гарних днів іноді трапляються дуже погані.

Вона підвелася. Розгладила долонею футболку.

— Перепрошую, Лізо Дмитрівно. Мені ще потрібно підготувати Валерію Петровичу документи перед виїздом.

Лора спокійно рушила до будинку. Ліза довго дивилася їй услід. І лише коли двері за нею зачинилися, зрозуміла, що весь цей час несвідомо стискала пальцями край халата. Чомусь поруч із Лорою їй було значно тривожніше, ніж поруч із Валерієм Петровичем.
Здавалося — від її уважного погляду неможливо приховати жодної таємниці.