Розділ 6 Підозри

Ніч остаточно опустилася над Конче - Заспою. Останні автомобілі повільно виїхали за ковані ворота маєтку. Десь удалині ще світилися червоні вогники задніх ліхтарів, але й вони невдовзі розчинилися в темряві.

Ілля стояв у тіні старого дуба неподалік від будинку охорони. У пальцях повільно тлів недопалок. Він давно погас, але Ілля майже машинально затягувався, не відчуваючи ні смаку тютюну, ні гіркоти диму. Його погляд був прикутий до другого поверху. У господарській спальні ще горіло світло. Тонкі фіранки ворушив нічний вітер. На мить у вікні майнула жіноча постать.

Ліза.

Він упізнав би її навіть за силуетом. Ілля важко видихнув. Якби вони зустрілися хоча б на кілька років раніше... До того, як у її житті з'явився Валерій Дубов. До того, як вона навчилася жити з почуттям вдячності, яке з часом стало важчим за будь-які кайдани. Можливо...

Він одразу обірвав цю думку. Колишній капітан міліції давно відучив себе жити словом «якби». У його професії воно було небезпечним. За спиною тихо рипнули двері.

— Знову куриш?

Ілля навіть не озирнувся.

— Буває.

Поряд став Сергій Миколайович Федчишин. Колишній офіцер Служби безпеки, старший за Іллю майже на десять років. Високий, широкоплечий, із коротко підстриженим сивуватим волоссям. Він говорив мало, зате помічав усе. Саме тому Ілля беззастережно йому довіряв. Сергій простежив за його поглядом. Світло у вікні саме згасло.

— Вони вже лягають.

Ілля мовчки викинув недопалок і розчавив його підошвою.

— Що маємо на завтра?

Сергій дістав із кишені складений аркуш.

— О десятій — зустріч із колективом взуттєвої фабрики. Потім екскурсія цехами, коротка пресконференція для місцевих газет і обід із директором.

— Маршрут перевірили?

— Двічі.

— Запасний?

— Також.

Ілля коротко кивнув.

— Добре.

Вони мовчки рушили алеєю.

Будинок охорони стояв трохи осторонь основного маєтку. Невеликий двоповерховий котедж.  На першому поверсі містилися кімната чергового, вузол зв'язку, невеликий кабінет із картою області на стіні та стіл, завалений схемами маршрутів. На другому були кілька скромних кімнат для тих, хто залишався на ніч. Одну з них займав Ілля.

Відтоді як очолив службу охорони Дубова, цей будинок став для нього і домом, і роботою. Решта хлопців працювали позмінно. Приїжджали на добу. Відпрацьовували зміну. Їхали до своїх сімей. Ілля залишався тут майже постійно. В маленькій квартирі його давно ніхто не чекав.  Сергій поклав на стіл теку з документами.

— Сідаємо?

Ілля мовчки кивнув. За вікном починав сіріти світанок. До нового робочого дня залишалося всього кілька годин. Кімнату охорони освітлювала лише настільна лампа. На столі лежали схеми маршрутів, кілька фотографій фабрики й карта району. Сергій мовчки дістав із шафки невеликий полотняний мішечок з арабікою.

— Знову ця? — усміхнувся Ілля.

— А яка ж іще?

Він висипав у латунну турку темно-коричневий порошок. Кава була дорога. Справжня. Валерій Петрович привозив її з-за кордону й ніколи не економив на людях, яких цінував.

— Каже, якщо вже не даєте людям виспатися, то хоча б дайте нормальну каву, — тихо промовив Сергій.

Ілля мимоволі посміхнувся.

— Це на нього схоже.

Невдовзі маленька турка тихо зашипіла. Кімнатою розлився густий аромат свіжозмеленої кави. Сергій розлив її у дві невеликі чашки. Деякий час вони мовчки переглядали план завтрашнього виїзду.

— Тут поставимо ще одну машину, — Ілля провів пальцем по схемі. — Якщо щось піде не так, виводимо Валерія Петровича через службовий виїзд.

— Згоден.

Сергій зробив ковток кави. Потім несподівано відклав чашку.

— Іллю...

— Що?

— Що в тебе з хазяйкою?

Ілля завмер. Повільно підняв очі.

— Ти про що?

— Не прикидайся.

— Немає в мене нічого.

Сергій уважно дивився на нього ще кілька секунд.

— Я не питаю, чи спиш ти з нею. Я питаю, чому прислуга почала шепотітися.

Ілля мовчав.

— Кухарка бачила, як ви сьогодні розмовляли в саду. Покоївка каже, що Ліза Дмитрівна занадто часто дивиться в твій бік. Садівник узагалі впевнений, що між вами щось є.

— Людям нема чим зайнятися.

— Саме так. — Сергій спокійно кивнув. — Людям завжди нема чим зайнятися. — Він зробив ще один ковток. — Але плітки мають одну погану властивість. Вони рано чи пізно доходять до того, кому не повинні.

Ілля мовчки стиснув чашку.

— Ти ж знаєш, що нічого не було.

— Знаю. — Сергій відповів не вагаючись. — Бо якби було, ти б зараз сидів не тут.

Ілля гірко всміхнувся.

— Тоді в чому проблема?

Сергій поставив чашку на стіл.

— Проблема не в правді. Проблема в тому, що Валерій Петрович — дуже небезпечна людина. Він не псих. Не істерик. Він ніколи не стане бити посуд чи кричати. І саме тому я не хочу навіть уявляти, що буде, якщо одного дня він вирішить, що його зрадили.

У кімнаті запала тиша. За вікном почали співати перші птахи.

— Бережися, Іллю, — тихо сказав Сергій. — Я бачив людей, які переходили дорогу таким, як він. Добре вони не закінчували.

Ілля нічого не відповів. Він лише подивився у темне вікно, за яким уже ледь-ледь сіріло небо. Сергій мовчки допив каву, і вийшов. Двері тихо зачинилися. У кімнаті стало незвично тихо. Лише годинник на стіні монотонно відраховував секунди. Ілля стомлено відкинувся на спинку стільця.

Бережися...

Наче він сам цього не знав.Він знав Валерія Петровича краще за багатьох. Знав, що той міг бути жорстким. Знав, що міг бути безжальним. Знав і те, що про деякі його справи краще не ставити запитань. Саме тому Ілля ніколи їх і не ставив. Його робота була простою. Охороняти. Передбачати небезпеку. Закривати господаря собою, якщо знадобиться. Не більше. Не менше. Він ніколи не цікавився тим, що відбувалося за зачиненими дверима кабінетів. Іноді це було єдиним способом зберегти совість. Він гірко всміхнувся.

Совість...

П'ять років тому вона мало не коштувала йому життя. Після скорочення в міліції все розсипалося надто швидко. Роботи не було. Грошей теж. Заощаджень вистачило всього на кілька місяців. Потім довелося продавати речі; телевізор, магнітофон, навіть, дідові медалі, які він колись поклявся ніколи не віддавати.