Розділ 5 Свято

.

— Лізо Дмитрівно... з вами все гаразд?

Голос Лори повернув її до реальності. Ліза нервово здригнулася й розгублено подивилася на особисту помічницю свого чоловіка. Вона була як завжди бездоганна.

Світлий брючний костюм, що, мабуть, коштував більше, ніж річна зарплата звичайного вчителя, ідеально сидів на її стрункій постаті. Волосся кольору платини, було акуратно вкладене, а сірі очі із зеленими цяточками дивилися уважно й спокійно. З прикрас на ній була лише тонка низка намиста з перлів і такий же браслет.

— Так... усе гаразд. — Ліза натягнуто всміхнулася. — Просто трохи втомилася.

Лора кілька секунд мовчки дивилася на неї, ніби хотіла щось сказати, але лише ледь кивнула.

— Гості вже майже всі приїхали.

Ліза стриманно подякувала й рушила до будинку. Ділитися своїм болем із жінкою, яка ділила ліжко з її чоловіком, вона точно не збиралася.

---

До вечора маєток змінився до невпізнання.

У саду горіли десятки ліхтариків, розвішаних між деревами. На довгих столах виблискував кришталь, офіціанти вправно розливали вино, і прохолодні напої, а над мангалами підіймався запашний дим.

Звідусіль долинав сміх. Гості жваво обговорювали політику, нові контракти, майбутні вибори, ціни на пальне, урожай і курс долара. Хтось уже сперечався про те, чи справді партія «Добробут країни» зможе пройти до Верховної Ради. Інші лише усміхалися й піднімали келихи за майбутнє України. На невеликій сцені грав популярний, музичний гурт. Лунали популярні західні пісні, в також народні українські, і сучасній інтерпретації, під які кілька молодших гостей уже почали танцювати просто на галявині.

Ліза стояла поруч із Валерієм Петровичем. У довгій світлій сукні вона всміхалася гостям, чемно приймала компліменти, підтримувала розмову й виглядала саме так, як мала виглядати дружина впливового політика. Спокійною. Привітною. Щасливою. Лише вона сама знала, яких зусиль їй коштувала ця усмішка.

Час від часу її погляд мимоволі знаходив Іллю. Він не стояв на місці. То коротко перемовлявся з охоронцями біля воріт, то перевіряв рації, то уважно оглядав темні алеї саду. Він жодного разу не підійшов до неї. Не міг. Та коли їхні погляди випадково зустрічалися, світ навколо ніби на мить завмирав.

— Любуєшся святом?

Голос Валерія Петровича змусив її здригнутися.

— Воно чудове, — тихо відповіла Ліза.

Він тепло всміхнувся й легко торкнувся її руки.

— Я радий.

Вона теж усміхнулася у відповідь і легенько стисла руку чоловіка.

— Я також.

Коли годинник наблизився до одинадцятої, світло на подвір'ї раптом приглушили. Гості один за одним виходили на галявину.

За мить нічне небо над Кончею-Заспою розірвав перший постріл. Над соснами розквітла велика золота квітка. За нею друга. Потім третя. Феєрверки сипалися один за одним, заливаючи темне небо червоними, синіми й смарагдовими спалахами.

Гості захоплено аплодували. Хтось сміявся, хтось плескав в долоні.Ліза підвела голову. У кольоровому світлі салюту вона знову зустрілася поглядом з Іллею. Він стояв далеко. Серед охоронців. І дивився на неї. 
Навколо вирувало свято.А їй здавалося, що вона стоїть посеред натовпу зовсім сама.

Свято закінчилося далеко за північ. Одних гостей розвезли водії на службових автомобілях, інші, добряче стомившись після застілля, залишилися ночувати в численних кімнатах великого будинку.

Маєток поволі затихав. Десь унизу покоївки вже збирали зі столів дорогий посуд, охоронці змінювали один одного на постах, а в саду ще довго пахло згаслими вуглинами й липневою ніччю.

Ліза тихо зачинила двері спальні. Кімната зустріла її приємною прохолодою. Вона підійшла до великого трюмо й повільно почала знімати прикраси. Спочатку сережки. Потім тонкий золотий браслет. Намисто. Кожен рух здавався важчим за попередній. День видався надто довгим.

У дзеркалі з'явилося відображення Валерія Петровича. Він уже зняв піджак, розстебнув комір сорочки й, втомлено видихнувши, підійшов ближче. Не кажучи ні слова, поклав руки їй на плечі. Ліза ледь помітно здригнулася. Не від страху. Швидше від несподіванки. Валерій обережно притулився щокою до її волосся.

— Гарне свято вийшло.

— Так, — тихо відповіла вона. — Усі задоволені.

— Майже всі.— У його голосі прозвучала легка усмішка. — Бачив, як міністр просив добавки шашлику? Думаю, це найкраща оцінка нашому кухареві.

Ліза тихо засміялася. Не тому, що їй було весело, а тому, що він на це очікував

— Ти хвилюєшся? — запитав він, уважно дивлячись на її відображення.

Вона не стала заперечувати.

— Завтрашній виступ...

Валерій спокійно кивнув.

— Перед робітниками фабрики?

— Так.

— Даремно. — Він легенько стиснув її плечі. — Хто не ризикує, той не п'є шампанського.

Ліза всміхнулася.

— Це дуже чоловіча філософія.

— Зате працює.— Він на мить замовк, ніби згадав щось. — До речі... Ілля сьогодні спрацював бездоганно.

Ліза завмерла лише на мить. Настільки коротку, що Валерій цього не помітив.

— Він молодець.

— Саме так. — У голосі Дубова прозвучало щире схвалення.— Після сьогоднішнього я ще більше переконався, що не помилився, коли зробив його начальником охорони.

Він відійшов до вікна й трохи відсунув штору.На подвір'ї, освітленому ліхтарями, повільно проходила нічна зміна охорони.

— Замаху більше не буде, — спокійно промовив він.

— Думаєш?

— Упевнений.— Валерій відпустив фіранку. — Бутенко не дурень. Він зрозумів, що сьогодні програв.

На його обличчі не було ані злості, ані тріумфу. Лише холодна впевненість людини, яка звикла прораховувати чужі кроки. Він знову повернувся до Лізи. Нахилився й легко поцілував її в маківку.

— Я в душ.Вода сьогодні потрібна мені не менше, ніж сон.

Ліза мовчки кивнула.Двері ванної тихо зачинилися.Вона залишилася сама.І лише тепер дозволила собі на кілька секунд заплющити очі. У голові знову пролунав той самий дитячий сміх, який вона чула сьогодні в саду.