Розділ 4 Мамо шукай мене

Ліза повільно пішла липовою алеєю, що вела до будинку.

«Мамо... шукай мене...»

Дитячий голос усе ще лунав у її голові. Такий дзвінкий. Такий живий.

«Мамо, шукай мене...»

Жінка притиснула долоні до вух. Марно. На очах виступили сльози. Це були останні слова, які вона почула від своєї донечки.
Останні...
Вона заплющила очі. І на одну коротку мить знову опинилася в тому травневому ранку. Сонце лише підіймалося над верхівками дерев. Молода трава ще блищала від роси. Десь зовсім поруч лунав дитячий сміх.

— Мамо, шукай мене!

Маленькі ніжки швидко тупотіли стежкою. Світла сукенка миготіла між деревами. Ліза сміялася, удаючи, що не може знайти донечку.

— Де ж моя Іванка? Куди вона сховалася?

У відповідь знову пролунав щасливий дитячий сміх. Такий безтурботний. Такий щирий.

«Мамо, шукай мене...»

Спогад обірвався так само раптово, як і з'явився. Ліза здригнулася.Перед нею знову була липова алея, доглянуті клумби й великий будинок із високими вікнами.

Вона повільно витерла сльози.Минуле ніколи не відпускало її надовго. Воно завжди поверталося. То запахом весняної трави. То випадковою дитячою пісенькою. То сміхом, який неможливо було забути.Вона глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. 
За кілька хвилин мали приїхати гості. Потрібно було перевдягнутися. Знову усміхатися. Знову бути дружиною Валерія Дубова. Але пам'ять уже зробила свою справу. Вона знову повернула Лізу на п'ять років назад.

У лютий дев'яносто другого. У день, коли вона вперше побачила чоловіка, який назавжди змінив її життя.

Тоді Україна тільки вчилася жити по-новому. Минуле ще не відпустило, а майбутнє лише обіцяло бути кращим.На мітингах говорили про свободу, на площах підіймали синьо-жовті прапори, люди сперечалися про політику, про купони, про те, якою стане країна через десять років.

Здавалося, попереду неодмінно чекає щось велике. Треба було лише трохи потерпіти.
Трохи...

Ліза поправила вовняну хустку й обережно переставила коробку з цукерками ближче до краю прилавка. Святковий ярмарок розгорнувся просто на центральній площі міста. Повітря пахло гарячими млинцями, дровами, медовухою й морозом.З гучномовців лунала весела музика, діти бігали між дерев'яними ятками, а дорослі, закутавшись у старі пальта, усміхалися одне одному так, ніби цього дня всім дозволили ненадовго забути про щоденні турботи.

Ліза продавала солодощі. Шоколадні батончики, карамель, печиво, халву, льодяники — усе те, що господар привіз із Туреччини разом із черговою партією товару.

Покупців було багато. Дітлахи тягнули батьків за рукави, випрошуючи ще одну цукерку.Ліза усміхалася кожному.Так вимагала робота.Хоч усередині було зовсім не до усмішок. Зарплату не видавали вже третій місяць.Господар лише безпорадно розводив руками.

— Потерпи, дівчино... Зараз усім важко.

Важко... Ліза й сама це знала. Уже кілька тижнів вона рахувала кожну копійку.Кімнату в старому гуртожитку потрібно було оплачувати вчасно.Іванці скоро мали знадобитися нові черевички. Старі вона майже виросла.

Ліза мимоволі глянула на дешевий годинник. Подруга обіцяла посидіти з донечкою до самого вечора.Іванка залишилася в їхній маленькій кімнаті на четвертому поверсі гуртожитку. Перед тим як піти на роботу, Ліза довго вкладала її кучеряве волоссячко, пообіцяла принести щось солодке зі свята й попросила слухатися тітку Олену. Дівчинка лише серйозно кивнула.А тоді міцно обійняла маму.Саме заради цих обіймів Ліза щодня виходила на роботу. Саме заради них терпіла безгрошів'я, холодну кімнату з облупленими стінами й нескінченні обіцянки, що "скоро все налагодиться".Бо вона вірила. Не політикам. Не газетам. А тому, що колись її донька житиме в іншій Україні. Заможнішій. Спокійнішій. Щасливішій.
Ліза ще не знала, що саме цього дня до святкового ярмарку приїде чоловік, якого вже тоді називали одним із найвпливовіших людей області.

Після офіційних промов площа знову ожила. Чиновники розійшлися між святковими рядами. Хтось куштував мед, хтось розглядав вишиванки, інші зупинялися біля майстрів, які різьбили по дереву.

Валерій Петрович Дубов ішов повільно, без охорони, лише в супроводі двох представників міської адміністрації.Він уважно слухав людей. Потискав руки. Посміхався. І, що найбільше дивувало Лізу, нікуди не поспішав. Здавалося, йому справді цікаво все, що йому говорили. Нарешті він зупинився біля її прилавка.

— Добрий день.

— Добрий день, — трохи розгублено відповіла Ліза.

Він уважно подивився на розкладені коробки.

— І що ви мені порадите?

Ліза мимоволі всміхнулася.

— Якщо любите шоколад — ось ці. Якщо карамель — ці.

— Тоді давайте всього потроху.

Вона швидко склала покупку в паперовий пакет.

— З вас...

Вона назвала суму. Дубов мовчки розрахувався. Потім узяв пакет, кілька секунд потримав його в руках і несподівано простягнув назад.

— Це вам.

Ліза здивовано похитала головою.

— Ні... не треба.

— Чому?

— Я не можу взяти.

Він ледь усміхнувся. Не поблажливо. Не зверхньо. По-доброму.

— Віддайте дитині.

Ліза здригнулася.

— У вас же є дитина?

Вона мовчки кивнула.

— А якщо ні, — спокійно продовжив він, — тоді мамі. Усі мами люблять солодке, хоча рідко в цьому зізнаються.

Ліза не стримала усмішки.

— Мама далеко.

— Значить, донечці, або синові.

Він вимовив це так просто, ніби знав її вже багато років.

— Дякую...

Вона все ж узяла пакет.

— Будь ласка.

Він уже зробив кілька кроків, коли озирнувся.

— І знаєте...

Ліза підняла очі.

— Ви дуже гарно усміхаєтеся. Не втрачайте цього.

Він кивнув на прощання й рушив далі, до наступного ряду. Ліза ще довго дивилася йому вслід. Не тому, що перед нею щойно пройшов один із найвпливовіших людей міста.А тому, що вперше за дуже довгий час хтось подивився на неї не як на продавчиню, не як на матір-одиначку, не як на людину, якій постійно чогось бракує.А просто... Як на жінку.