Розділ 3 В маєтку

 Біла «шістка» повільно звернула за знайомий поворот. За високими соснами вже виднілися ковані ворота маєтку. Ще здалеку Ілля зрозумів — щось сталося.

Біля центрального входу стояло значно більше людей, ніж зазвичай. Охоронці швидко перемовлялися між собою, хтось уважно оглядав узбіччя, інші вже перекривали в'їзд. Посеред подвір'я застиг чорний Mercedes. Ліві задні дверцята були прошиті кількома акуратними отворами.Сонце  блищало на рваному металі. Навколо машини не було ані міліцейських мигалок, ані сторонніх людей.Лише свої. Ілля заглушив двигун. Сергій Миколайович уже виходив із машини.

— Працювали професійно, — тихо промовив він, ковзнувши поглядом по кузову. — Коротка черга. Без метушні.

Він навіть не нахилився до пробоїн. Ілля мовчки кивнув. У цей момент важкі дубові двері будинку різко відчинилися.

На ґанок вже вибігла Ліза. На ній була легка сукня бірюзового кольору. Її світле волосся недбало розсипалося по плечам. Схоже, вона ще не встигла привести його до ладу.  Жінка на мить зупинилася. Її погляд одразу знайшов Іллю.
Їх погляди зустрілися лише на коротку мить, але цього було достатньо щоб він зрозумів — вона хвилювалася саме за нього, не за чоловіка. Страх в її очах одразу ж змінився полегшенням. 
Та вже наступної миті Ліза ніби згадала, де перебуває. Вона швидко перевела погляд на Валерія Петровича й  побігла до нього.

— Валерію... — вдихнула вона , і обійняла чоловіка так міцно, ніби боялася відпустити. — Слава Богу... Я так хвилювалася...

Дубов лагідно погладив її по спині.

— Ну що ти...

— Я почула постріли... Потім зателефонували... Я...

Вона говорила уривками, ховаючи обличчя в його плечі.

А Ілля стояв за кілька метрів. І розумів; кожне її слово, кожен тремтячий подих, кожне «я хвилювалася» – усе це було сказано не тому чоловікові. Усе це було сказано йому.

— Добре спрацювали, — спокійно мовив Сергій Миколайович, ніби не помічаючи цієї сцени.

Ілля перевів на нього погляд.

— Наші?

— Так.

— Відволікаюча машина?

— Уся черга пішла в неї.

Він кивнув у бік простріляного Mercedes.

— Якби не пересадка, зараз би міняли не дверцята.

 Ілля ще раз подивився на чорний кузов. Метал був понівечений та крові не було.

— Бутенко? — тихо запитав він.

Сергій Миколайович злегка знизав плечима.

— Або він... або хтось дуже хоче, щоб ми так подумали.

Ілля коротко кивнув. Саме тому колишніх працівників спецслужб він поважав більше за інших. Вони ніколи не поспішали з висновками. Трохи осторонь, біля сходів, мовчки стояла Лора. Її обличчя залишалося спокійним, лише міцно стиснуті пальці видавали, якою ціною їй дається ця незворушність. Вона просто дивилася на простріляний автомобіль так, ніби вперше по-справжньому усвідомила: бути поруч із Валерієм Дубовим означає одного дня опинитися на лінії чужого прицілу.

До вечора спека не спала,в стала ще сильнішою.  У дворі вже димів великий мангал. Над вугіллям потріскував шашлик, і густий запах смаженого м'яса змішувався з ароматом кропу, молодої цибулі й свіжих помідорів, які кухарка саме різала на величезній дерев'яній дошці. Під навісом двоє робітників розкладали довгі столи.

На білих скатертинах один за одним з'являлися тарілки з домашньою ковбасою, бринзою, малосольними огірками, ранньою картоплею, кропом і великими кавунами, привезеними з Херсонщини.

— Сьогодні ввечері буде пів області, — пробурмотів один із охоронців, затягуючись сигаретою.

— Не області. Половина Верховної Ради.

Обидва тихо засміялися.

У передвиборчий рік гості в Дубова майже не переводилися. Депутати. Бізнесмени. Директори заводів. Голови колгоспів.Для всіх знаходилося місце за довгим столом і чарка доброго коньяку. На головному вході вже міняли прапори. Замість державного поруч із флагштоком підняли партійний — жовто-зелений, із золотими колосками й синіми волошками. Посередині великими літерами було написано:

«Добробут країни».

— Нові привезли, — кинув Сергій Миколайович.

— Учора ще старі висіли.

— Перед виборами економити не будуть.

Ілля лише мовчки кивнув. Він знав: сьогодні за цим столом говоритимуть про врожаї, нові робочі місця й любов до України. А завтра — про казино, митницю, паливо і те, кому дістанеться черговий ласий шматок столиці.

...

До приїзду гостей залишалося трохи більше години. Сонце вже починало хилитися до сосен, але спека й не думала відступати.Ілля повільно обходив територію.
Звичний маршрут;  головні ворота, стоянка, господарські будівлі, потім сад.
Десь попереду дзюрчав невеликий фонтан.Між яблунями й трояндами тягнулися вузькі доріжки, викладені світлим каменем. Тут завжди було тихо і безлюдно. Він одразу помітив її.

Ліза сиділа на білій дерев'яній лавці під старою липою. У руках вона тримала книжку.
Почувши кроки, вона підняла голову.

— Ти мав бути біля воріт.

— За п'ять хвилин буду.

Вона сумно всміхнулася.

— Ризикуєш.

— Варте того.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного. Навколо дзижчали бджоли. Десь далеко сміялися люди, які готували столи до вечері.Здавалося, ніби весь світ навмисно залишив їм ці кілька хвилин. Ілля підійшов ближче. Обережно взяв її за руки.  Вони були прохолодними.

— Лізо...

Вона вже знала, що він скаже.

— Я більше не можу. — Його голос був тихим, втомленим.  — Не можу щодня дивитися, як ти йдеш до нього. Не можу вдавати, що ти для мене просто дружина господаря. Не можу.

Ліза заплющила очі. Їй хотілося притулитися до нього. Забути;  про будинок, про гостей, про обов'язок, про все.

І вона зробила крок. Поклала голову йому на груди. Ілля міцно обійняв її, наче боявся, що за мить вона зникне.

— Поїхали зі мною, — тихо сказав Ілля. — Просто поїхали. Хоч сьогодні.
Ліза заплющила очі.
На одну коротку мить їй здалося, що це можливо. Що варто лише сісти в машину, їхати вперед і більше ніколи не озиратися.
Але мить минула.
Вона повільно похитала головою.
— Не можу...
— Через нього?
Ліза сумно всміхнулася.
— Ти сам знаєш, скільки він для мене зробив.
Ілля мовчав.
— Я не можу просто взяти й перекреслити все... Наче нічого не було.
Вона опустила погляд на свої руки.
— Це буде... підло.
— А якщо ти нещаслива?
Ліза заплющила очі.
— Щастя — не завжди найголовніше.
Вона підняла на нього погляд.
— Є речі, за які людина відповідає все життя.
Її голос ледь тремтів.
— Іноді вдячність важча за кохання.
Ілля повільно притягнув її до себе.
Вона не опиралася.
Стояла, притулившись чолом до його грудей, слухаючи рівне биття серця.
— Я чекатиму, — тихо сказав він.
Ліза нічого не відповіла.
Вона лише ще міцніше обійняла його.
Бо знала: якщо зараз почне говорити, то неодмінно розплачеться.
Ілля відчував, як шалено калатає її серце. І розумів.Її тримали не гроші — її тримало почуття боргу. А іноді саме воно виявляється найміцнішими кайданами.
Ілля ще кілька секунд не відпускав її.