Розділ 2 Ліза

Усю дорогу вони майже не розмовляли. Ліза сиділа, трохи відвернувшись до вікна, і мовчки спостерігала, як липневий Київ повільно пливе повз них. Її пальці так міцно стискали лаковану сумочку Christian Dior, що збіліли кісточки. Валерій подарував її на день народження. Разом із діамантовими сережками, величезним букетом білих троянд і усмішкою, яку наступного дня вже ніхто не згадував. Сумочка коштувала дорожче за весь ремонт в Іллиній квартирі.

Ліза ненавиділа її. Ілля мовчки вів свій вишневий «Жигуль». Ліва рука лежала на кермі, права тримала сигарету. Дим тонкою смугою вилітав у прочинене вікно й одразу губився в гарячому повітрі.

Він курив уже третю сигарету відтоді, як вони виїхали. І Ліза чудово знала чому. Вони обоє не вміли прощатися. За вікном пропливали сірі дев'ятиповерхівки, стихійні базарчики, продавці кавунів просто з вантажівок, облуплені автобусні зупинки, обклеєні оголошеннями про обмін квартир, купівлю доларів і магічне зняття порчі. На стовпах висіли свіжі передвиборчі плакати. З них усміхалися чоловіки в дорогих костюмах, обіцяючи людям нове життя. Ліза ледь помітно скривилася. Вона занадто добре знала, скільки коштують такі усмішки.

Раптом позаду почувся різкий рев двигуна. Чорний позашляховик стрімко обігнав «Жигулі», змусивши Іллю трохи пригальмувати. Автомобіль промчав повз, немов демонструючи, кому на дорозі належить перевага.

З його відчинених вікон на весь проспект гримів новий хіт Scatman John. Ліза машинально провела поглядом чорний джип. Вона впізнала його одразу. Ілля теж.

— Бутенко... — тихо промовив він, не відриваючи очей від дороги.

Вона нічого не відповіла. Лише сильніше стиснула сумочку. За кілька хвилин автомобіль плавно виїхав на міст. Унизу, виблискуючи на сонці, повільно котив свої води Дніпро.

Ліза завжди любила цю мить. Коли місто ніби завмирало між двома берегами. Позаду залишалися старі двори, маленька кухня, запах дешевої кави й руки Іллі, які ще зовсім недавно обіймали її.

Попереду чекав інший Київ. Широкі проспекти, дорогі паркани, нові котеджі, чорні іномарки з тонованими вікнами й люди, які посміхалися лише тоді, коли цього вимагали обставини. І що ближче вони під'їжджали до Конча-Заспи, то важче Лізі ставало дихати. Вона непомітно торкнулася пальцями дверної ручки.

Вишневий «Жигуль» повільно звернув із широкої алеї й зупинився біля високого кованого паркану. За ним, сховавшись у тіні старих сосен, височів будинок Валерія Дубова. Він зовсім не був схожий на нові палаци, якими в дев'яностих почали хизуватися бізнесмени. Без позолоти, без безглуздих башточок і мармурових левів. Двоповерховий особняк зі світлого каменю виглядав стримано, майже по-європейськи. Саме це й лякало. За зовнішньою простотою ховалися гроші, яких вистачило б на цілий житловий квартал, і влада, яку не купиш за жодні долари.

Ілля звернув убік, на майданчик для службових автомобілів.Поруч уже стояли чорний мікроавтобус охорони, старенька «Волга» начальника господарської служби та темно-синій Mercedes, закріплений за одним із заступників Дубова.

Він заглушив двигун. У салоні стало тихо. Ліза мовчки поклала долоню на ручку дверцят.

— До вечора, — ледве чутно сказала вона.

Ілля лише кивнув.Тут навіть стіни мали очі. Вона вийшла з машини. Дверцята зачинилися м'яко, майже без звуку. Випрямила плечі. Поправила рукав світлого жакета. І за ті кілька кроків, поки йшла до будинку, знову стала тією жінкою, яку знали всі. Дружиною Валерія Дубова. Не озирнулася. Не тому, що не хотіла. Тому що не мала права.

Ілля ще кілька секунд дивився їй услід.Потім узяв із заднього сидіння невелику чорну папку зі службовими документами й рушив до окремої будівлі охорони.

— Доброго ранку, Ілле Володимировичу.

Молодий охоронець біля дверей одразу випростався.

— Доброго.

Усередині пахло міцною кавою, свіжими газетами й тютюном. На стіні висіли монітори камер спостереження, поруч — великий план території з кольоровими позначками постів.

— Усі на місцях? — спокійно запитав Ілля.

— Так точно. Зміна заступила о восьмій. Маршрут до аеропорту перевірений. Машини готові.

Ілля мовчки переглянув журнал чергувань. Звичка, що залишилася ще з міліції.Він не довіряв словам. Лише паперам і власним очам.

— Добре. Через годину виїжджаємо в Бориспіль. Без запізнень.

— Є.

Він поставив підпис у журналі й машинально глянув у вікно. Ліза саме підіймалася широкими сходами до головного входу. На ґанку її вже зустрічала покоївка. За мить важкі дубові двері відчинилися.Ліза переступила поріг. І зникла.Наче її ніколи й не було в маленькій квартирі на околиці Києва, де пахло дешевою кавою, старими книгами, і тихим людським щастям.

---------

Міжнародний термінал аеропорту Бориспіль жив своїм звичним життям. У просторому залі пахло свіжою кавою, авіаційним паливом і дорогими парфумами. За величезними панорамними вікнами одна за одною торкалися бетонної смуги сріблясті машини з емблемами європейських авіакомпаній.

Біля самого виходу вже чекали кілька чоловіків у темних костюмах. Ілля машинально перевірив годинник.До посадки залишалися лічені хвилини. Позаду нього, біля чорного Mercedes S-Class, терпляче стояли водій і ще двоє охоронців. Усі мовчали. За роки служби вони давно засвоїли просте правило: поруч із Валерієм Дубовим зайві слова могли коштувати кар'єри.

Скляні двері автоматично розсунулися.Першою  вийшла Лора. За документами - Франчук Лариса Вікторівна. 
Висока білявка років двадцяти трьох у короткому світлому жакеті й вузькій спідниці, що підкреслювала довгі ноги. Волосся було вкладене так, ніби вона щойно зійшла зі сторінок модного журналу. Легкий аромат дорогих парфумів випереджав її на кілька кроків.
Колись Валерій Петрович зустрів її в одному з київських нічних клубів. Вона тоді танцювала в шоу-програмі й мріяла записати першу пісню. Дубов пообіцяв допомогти.
Відтоді минуло два роки. Пісні так і не з'явилися. Зате з'явилися окремий кабінет, службовий автомобіль, дорогі прикраси й посада особистої секретарки. Ніхто не вірив, що саме папери були її головною роботою. Найдивніше, що цього не приховував навіть сам Дубов.