Розділ 1 Ранок

Яскраве липневе сонце вперто пробивалося крізь щільно зсунуті штори брудно-коричневого кольору. У маленькій однокімнатній квартирі на самій околиці Києва стояла нестерпна задуха. Дешевий вентилятор, що дістався разом із квартирою від колишніх господарів, ліниво ганяв гаряче повітря, але майже не приносив полегшення.
 

 Ілля обережно поворухнувся, намагаючись не розбудити жінку, яка спала поруч. 
Хотілося нестерпно курити, але пачка LM залишилася на кухні разом із запальничкою.
Він простягнув руку й ніжно торкнувся світлого волосся жінки. Воно золотими пасмами розсипалося по подушці. 
Ліза ледь помітно всміхнулася крізь сон, навіть не розплющивши очей.
Ілля завмер. У такі миті йому здавалося, що весь світ можна зупинити. 
Ні Валерія Дубова. Ні його охорони. Ні страху. Лише ця маленька квартира, липнева спека і жінка, заради якої він був готовий піти все.
Ліжко тихо рипнуло. Ілля завмер, прислухаючись. Ліза лише щось нерозбірливо прошепотіла уві сні, перевернулася на інший бік і міцніше обійняла подушку. Пасмо світлого волосся впало їй на обличчя. Він усміхнувся самими кутиками губ і безшумно підвівся.

Підлога була холоднішою, ніж він очікував. Організм настирливо нагадував про себе. Після двох пляшок пива, випитих учора ввечері просто на підвіконні, похід до туалету був неминучим.

Старі двері у ванну зачинилися майже без звуку. Ілля давно навчився натискати на ручку так, щоб замок не клацав. Звичка. Одні люди прокидаються від будильника, інші — від найменшого шурхоту.

За кілька хвилин він уже стояв на вузенькій кухні. Тут було ще спекотніше. Від розпеченого підвіконня тягнуло сухим теплом, а кахель на стіні здавався нагрітим не менше за батарею взимку. На столі лежала відкрита пачка LM, поруч — потерта пластикова запальничка з вицвілим логотипом якоїсь пивної компанії.

Ілля витягнув сигарету, запалив її й прочинив кватирку. До квартири одразу вдерлися звуки ранку. Десь унизу двірничка гупала металевим відром. За будинком надривно гарчав старенький ЛАЗ, що ніяк не міг рушити з місця. З відчиненого вікна сусіднього під'їзду долинав приглушений жіночий сміх, а трохи далі хтось уже встиг увімкнути музику. Літній хіт  змішувався з гуркотом міста, ніби сам Київ прокидався повільно й неохоче.

Ілля зробив глибоку затяжку. Дим повільно розчинився в гарячому повітрі. Колись він зустрічав світанки зовсім інакше. Чергування, рації, запах мокрої форми, нескінченні виклики. Райвідділ, у якому він прослужив майже сім років, тепер згадувався як чуже життя. Після скорочення довелося хапатися за будь-яку роботу. А коли один колишній колега запропонував місце в особистій охороні Валерія Дмитрвича Дубова, вибору майже не залишилося.Платили вчасно. І занадто добре.
Тільки з кожним місяцем Ілля все частіше ловив себе на думці, що зарплату отримує не за охорону. А за мовчання.
Його погляд зупинився на чайнику, котрий уже давно просився на смітник.
Білий, у дрібний синій горошок, із почорнілим від часу дном і трохи погнутим свистком. Напевно, ще старший за самого Іллю. Він набрав у нього води з крана, поставив на облуплену газову плиту й клацнув сірником. Блакитне полум'я ліниво охопило конфорку.

На верхній полиці, за банкою з цукром, стояла невелика бляшанка розчинної кави. На дні залишалося всього кілька ложок.

— До зарплати вистачить... — пробурмотів він собі під ніс.

За спиною тихо рипнули двері. Ілля навіть не озирнувся. Він і без того знав, хто стоїть у проході.

— Ти знову встав раніше за мене, — сонно мовила Ліза.

На ній була його стара біла футболка. Та сама, у якій він колись ходив на тренування, вона спадала їй майже до колін, що робило її надзвичайно тендітною і вразливою.  Світле волосся скуйовдилося після сну, і вона машинально заправила неслухняне пасмо за вухо. Ілля усміхнувся.
— Хотів дати тобі ще трохи поспати.
Вона підійшла ближче, не сказавши більше ні слова. Ніжно обійняла його ззаду, поклала щоку між лопаток і тихо зітхнула. Він накрив її руки своїми.
За вікном уже сигналили перші машини, десь у дворі загавкав собака, а зі сусіднього будинку долинали сердиті голоси. Хтось знову сварився через розкидане біля під'їзду сміття.

— Спекотно... — прошепотіла Ліза.
— Дуже.
— Але мені все одно холодно без тебе.
Ілля тихо засміявся, і стис її тонкі пальці в своїх. 
— Брехуха.
— Трохи.

Вона обійшла його, дістала з шафки дві різні чашки — одну з вицвілими ромашками, іншу з відбитою ручкою, яку давно замінила дротяна скоба.

— Зате кава в тебе завжди смачніша, — сказала вона так буденно, ніби це було незаперечною істиною. 
Ілля похитав головою.
— Це тому, що її робиш не ти. Ти сиплеш пів банки на одну кружку.
— Бо люблю міцну.
— А я люблю тебе.
Вона завмерла лише на мить. Потім усміхнулася так, ніби чула ці слова вперше.
— Знаю.
І, ставши навшпиньки, легко торкнулася губами його щоки саме тієї миті, коли старий чайник на плиті радісно й голосно засвистів.

Ілля швидко зняв його з плити, розлив окріп по чашках і повільно розмішав каву. Терпкий запах одразу заповнив маленьку кухню, змішавшись із тютюновим димом, який досі ліниво висів під стелею.
Ліза сиділа навпроти, підібгавши під себе ноги. Обома долонями обійняла гарячу чашку, ніби хотіла зігрітися, хоча липнева спека вже проникла в кожен куточок квартири.
Вони мовчали. Їм не потрібно було говорити. За відкритою кватиркою прокидався Київ. Хтось із сусідів голосно сперечався через балкон, унизу гриміли пляшками вантажники біля кіоску, а над усім цим зависав густий запах нагрітого асфальту, лип і бензину.

Ілля машинально глянув на годинник. Старенький Casio на металевому браслеті показував без двадцяти дев'яту. Колись він відклав на нього майже три зарплати. Дивна річ — минуло стільки років, а годинник досі не поспішав і не відставав. Він тихо зітхнув.
— Нам час.
Ліза не одразу зрозуміла. Вона ще тримала в руках теплу чашку, вдихаючи запах дешевої розчинної кави, ніби намагалася запам'ятати цей ранок.