РОЗДІЛ 5. КИРИЛО

Не можу сказати, що маю велике бажання говорити з Арсеном, але розумію: розмови не уникнути. Краще вже зробити це зараз, до святкового обіду, і віч-на-віч — щоб не псувати нікому настрій нашими затяжними контрами. 

Щойно Лео піднімається з Агатою на другий поверх, я підходжу до Арсена. Він без зайвих слів відходить зі мною вбік. Значить, не повний дурень — прекрасно розуміє, навколо чого все крутиться.

Починає говорити першим, і я стримуюся, щоб не перебивати. Хоча дуже хочеться. Не надто приємно слухати, як він у захваті розповідає про мою дружину. Я й без нього знаю, що Лео — найкраща жінка у світі, у всьому най-най… І саме тому я зараз тримаю себе в руках і намагаюсь не збожеволіти від ревнощів.

— Слухай, Лео ніколи мене не кохала і вже не покохає, хоч я й був би не проти, — нарешті переходить до суті Арсен. — Вона обирала тебе навіть тоді, коли ти обирав не її. Тож я чудово розумію, що шансів у мене немає. Я приїхав не руйнувати ваші стосунки. Хотів просто побачити її і переконатися, що їй добре з тобою.

Його слова діють на мене, як червоне на бика.

— І що, переконався?

— Так, — киває. — Переконався. Вона щаслива з тобою. І як би мені не хотілося часом набити тобі пику — я цього не зроблю.

Усміхається так, що зрозуміло: це не жарт і не погроза, а просто чесність. Не скажу, що він миттєво став мені приємнішим, але повага до нього з’являється. Не кожен чоловік у такій ситуації повівся б гідно.

— А я, хоч і не надто хочеться, виганяти тебе з будинку все ж не буду, — відповідаю тим же тоном. — Можемо спробувати мирно співіснувати? — простягаю йому руку.

— І що, навіть за хрещеного мене візьмеш? — він тисне руку й одразу вмикає свій фірмовий гумор.

— Ага. Розмріявся.

— То хоч на хрестини запросите? — не здається білявчик.

— Залишу тобі місце в кінці столу.

— Ну, після такої обіцянки ми з тобою вже майже найкращі друзі. Я навіть обійму тебе в знак примирення, — ніяк не вгамовується білявчик.

— Думаю, рукостискання більш ніж достатньо. Але якщо вже так хочеш мене обійняти — гаразд, потерплю, — пирхаю.

— Кириле, виявляється, ти навіть жартувати вмієш.

— Не хвилюйся, до тебе мені ще далеко.

— Що є, то є! — самодоволі хмикає Арсен. Напруга між нами нарешті спала. Для нас це вже достатній прогрес.

— Можна вкрасти свого чоловіка на хвилинку? — чую позаду голос Лео. Вона підходить, бере мене за руку. За її усмішкою розумію: вона чула нашу розмову — і їй вона сподобалася. Було непросто, але ця усмішка того варта.

— Краще не на хвилинку, а надовше, бо я більше не витримаю слухати цього, — киваю на Арсена.

— Ти мене так просто не позбудешся, — продовжує той своє.

— Лео, забирай мене звідси якнайшвидше.

— Забираю, — усміхається вона, тягне мене вперед, але різко обертається. — Арсене, і не забудь вибачитися перед Орхідеєю.

— Та я не проти! Але я цю дивну квітку ніде не можу знайти, — шкіриться білявчик.

— А вже й не треба шукати, — задоволено каже Лео і жестом показує на сходи.

Я повертаю голову — і завмираю. На сходах спускаються Агата, Кітті та… Орхідея.
Сказати, що я здивований — це нічого не сказати. Дівчину просто не впізнати. Жінки, здається, мають свій таємний алхімічний код перевтілень.

— Дівчина, яка прийшла до вас, і ця, яка спускається зараз — це дві різні людини! — вибухає Арсен. — Ви що, спеціально вдягнули її перед цим у дивні лахи, а потім зробили цукерочку, щоб мене розіграти?!

— І в чому, по-твоєму, взагалі був би розіграш? — уточнюю у знервованого білявчика, який уже не такий сміливий охочий вибачатися.

— Арсене, ми навіть не знали, що в Агати нова помічниця й що вона приїде разом із нею, — втручається Лео. — Просто вибачся перед Орхідеєю — і на цьому все. Яка різниця, у що вона вдягнена і як виглядає? Чи ти думаєш інакше?

— Та вибачуся я! Чи ви хочете мене за руку до неї тягнути, як у садочку, коли хлопчик образив дівчинку? — обурюється Арсен.

— Можемо й за руку, заодно з Кирилом потренуємося, — усміхається Лео.

— Пішли вже. Я впевнений, що Арсен розбереться сам, — забираю свою надто рішучу дружину й фактично рятую білявчика. Йому сьогодні й без того перепаде.

Коли ми нарешті опиняємося самі, Лео тягнеться до мене за поцілунком, і я з насолодою відповідаю. Цілую її палко, глибоко, смакую її м’які, теплі губи — і знову ловлю себе на думці, що божеволію від кохання до своєї дружини. Ніколи не думав, що буду здатен на такі почуття.

— Я скучила за тобою, — шепоче вона, торкаючись щокою моєї.

— Люблю, коли ти скучаєш, — не відпускаю з обіймів.

— Ей, ти мав сказати щось інше, — сміючись, легенько стукає мене кулачком у груди.

— Я так сильно тебе кохаю, що мені часом стає страшно, — зізнаюся.

— О, це вже краще, — усміхається вона самодоволено. — Кириле, малюк вирішив теж щось сказати, — бере мою руку й кладе на живіт. — Відчуваєш?

— Відчуваю, — шепочу. — Напевно радіє, що мама з татом помирилися.

— Ага. Він у нас розумник, — тримає мою долоню на своєму животі. Я знову відчуваю ніжні поштовхи — і в грудях розливається тепло, від якого важко дихати.

— Слухай… може відкриємо той срібний конвертик просто зараз? Дізнаємося, хто там у нас такий активний?

— Ти ж хотів чекати до останнього місяця, — нагадує Лео.

— На мене подіяло Різдво. Я передумав, — усміхаюся. — То що, відкриємо?

— Відкриємо, — навіть не вагається. — Конвертик у моєму кабінеті, у верхній шухляді. Принесеш?

— Я за секунду.

Біжу в кабінет, знаходжу конверт без жодних проблем і повертаюся до Лео.

— Відкривай! — прошу.

Вона вириває конверт із моїх рук, розриває й витягує картку. На мить завмирає.

— У нас буде хлопчик! — вигукує, а очі миттєво наповнюються сльозами. Теплими, щасливими.

— Як ти й хотіла, — цілую її в щоку.

— Так! — блищить усмішкою. — Ім’я обираю я. Ти ж пам’ятаєш? — нагадує про нашу давню домовленість.