РОЗДІЛ 4. ЛЕО

Наше перше Різдво йде зовсім не за планом — воно струшує нас із Кирилом добряче, та й не лише нас. Спочатку ми встигаємо посваритися через Арсена, бо Кирило, як виявилося, досі ревнує мене до хлопця, з яким в нас навіть ніколи не було стосунків. Максимум — кілька побачень і дружні обійми. 

Ага, а кажуть, що лише жінки здатні робити з мухи слона. Кирило, між іншим, умудрився зробити не слона, а цілого динозавра з цієї раптової зустрічі.

— То ти більше не сердишся на мене? — питає Кирило, підкладаючи мені під спину ще одну подушку. 

Поки всі вештаються нашим будинком, як різдвяні ельфи, виконуючи інструкції Поліни — сьогодні вона головна, — ми з Кирилом маємо офіційний дозвіл валятися на дивані й нічого не робити. Як не крути, вагітність має свої переваги.

— Я — ні. А от малюк, можливо, ще трішки ображається, — відповідаю, уважно спостерігаючи за його реакцією.

— Чому ображається? — Кирило миттєво серйознішає. Все, що стосується дитини, він сприймає з максимальною відповідальністю, і я не соромлюся цим інколи трохи користуватися.

— Бо характер у малюка, схоже, точнісінько як у тата: йому треба час, щоб прийняти ситуацію, — пирскаю сміхом. — Бачив би ти зараз себе збоку.

— Якщо в тебе з’явився настрій для жартів, значить, ти справді не сердишся, — робить логічний висновок Кирило і, нарешті, розслабляється. Мені теж одразу стає легше.

— Не серджуся, — тягнуся до його обличчя, легенько цілую в щоку. — Але буде взагалі прекрасно, якщо ти помиришся з Арсеном, — прошу м’яко, без тиску.

— Ми не сварилися з ним, — бурмоче Кирило.

— Кириле, ти ж розумієш, про що я? — не відступаю. Хочу раз і назавжди закрити тему ревнощів до Арсена.

— Я поговорю з ним, — не надто охоче, але все ж погоджується Кирило.

— Лео, можна тебе на хвилинку? — раптом перериває нас бабуся Кирила. По її обличчю бачу: щось задумала. Сподіваюся, нічого надто гучного, бо все, чого я зараз хочу — спокійно провести Різдво з нашими близькими.

— Для чого тобі Лео? — одразу насторожується Кирило.

— Не хвилюйся, я скоро поверну тобі твою дружину, — ухиляється Агата від пояснень. — То як, Лео, допоможеш мені?

Я киваю. Мене й саму зацікавило, що там сталося у Кирилової бабусі.

Ми піднімаємося на другий поверх, заходимо в кімнату Агати — і бачимо там Орхідею, яка зосереджено розглядає краєвид з вікна. Вона навіть не одразу помічає нас, а коли помічає — миттєво поривається вийти, щоб не заважати. Агата жестом її зупиняє.

— Лео, допоможеш цій квіточці розкритися, — оголошує бабуся.

Я кліпаю. Орхідея — теж. Схоже, ми обидві не розуміємо, що саме тут планується.

— Розкритися? — перепитує Орхідея.

— Ну, змінити стиль одягу, підкреслити сильні сторони, зробити іншу зачіску, — пояснює Агата. І тільки тепер я збираю пазл докупи.

— Мене все влаштовує, — спокійно відповідає Орхідея.

— Ти ж хочеш помститися тому білявому парубку, який тебе образив? — не вгамовується Агата.

— Не бачу сенсу йти на такі жертви, — стоїть на своєму Орхідея.
І мені це подобається — вона тримає кордони.

— Найкращий спосіб помститися чоловіку — справити на нього враження, а потім повністю його ігнорувати, — наставляє Агата, як завжди.

— Я й так справила на нього враження своїм ім’ям. Цього достатньо, — непробивна, мов стіна, відповідає Орхідея.

— Лео, допоможи мені, — не здається Агата, хоча її аргументи тут явно не працюють.

Я переходжу на іншу тактику.

 — Орхідеє, хоч Арсен мені й друг, але я не проти трохи провчити його. Показати, що дівчат ображати не можна, — кажу спокійно, без натиску. Бо бачу: вона не та, що мінятиме себе, бо комусь так хочеться. Їй потрібна вагоміша мотивація.

— Я не буду з ним фліртувати й робити вигляд, що він мені подобається! — обурюється Орхідея.

Характер у дівчини — залізний.

— І не потрібно, — запевняю.

По зміні в її погляді бачу: я таки зуміла її зачепити.

— А що тоді? — цікавиться вона.

— Наша ціль — показати Арсену впевнену тебе. Зробити так, щоб він не просто вибачився, а запам’ятав цей випадок надовго. Щоб справити враження, тобі потрібно всього лиш на кілька годин вийти зі своєї зони комфорту й стати… Попелюшкою, — пояснюю план.

— По-твоєму, я маю щось спільне з Попелюшкою? — Орхідея хмуриться так щиро, що я мало не сміюся.

— Ні, не маєш, — чесно погоджуюсь. — Ти набагато яскравіша — і зовні, і по характеру. Я просто говорю образно. Довірся мені, і побачиш: це буде легко, весело, і головне — дуже ефектно. Ти провчиш Арсена без жодного флірту — просто самим фактом того, ким є.

— Ну добре. Давайте спробуємо, — нарешті погоджується вона.

І я одразу беруся до роботи.

У своєму гардеробі знаходжу атласну смарагдову сукню до колін з акуратним вирізом-краплею на спині та лаконічні чорні туфельки на середньому підборі — максимально комфортний варіант, щоб дівчина не мучилася. До образу додаю делікатні сережки з овальними смарагдами та підвіску на золотому ланцюжку.

Поки Орхідея перевдягається, я телефоную Кітті, коротко пояснюю ситуацію й прошу піднятися до нас. Через хвилину вона вже в кімнаті.

— Макіяж і зачіска — твої, — киваю подрузі.

По виразу на обличчі Кітті розумію: перший етап перевтілення пройшов успішно.

Поки подруга чаклує над фінальними штрихами, я спускаюся у вітальню — і бачу картину, яку давно хотіла побачити. Кирило простягає Арсену руку, а той щиро її тисне.

Сподіваюся, це нарешті кінець їхнім образам, безглуздим ревнощам і всьому тому, що висіло між ними, мов зайвий туман. Можливо, це початок якщо не дружби — то принаймні порозуміння.