РОЗДІЛ 2. КИРИЛО

Мій різдвяний ранок починається не з кави, а з сюрпризу. Іду відчиняти двері, думаючи, що це чоловік сестри або бабуся, а там — задоволений білявчик у шапці Санти й з горою подарунків у руках.

 — Привіт! — вітається першим.

Я мовчу, намагаючись зрозуміти, що він тут робить. Відчуття таке, ніби хтось невдало пожартував. Серйозно, звідки йому взятися у Франції на Різдво? Хочу грюкнути дверима, а потім відчинити їх знову й не побачити його. Та не встигаю перевірити свою теорію, бо позаду з’являється Роман з такою ж купою пакунків — і я розумію, що це не помилка. Вони приїхали разом.

— Кириле, вітаю з Різдвом! Ми не з порожніми руками, тож не тримай нас так довго на порозі, — бадьорий голос Романа повертає мене до реальності.

Відходжу вбік і пропускаю їх у будинок. Усередині все закипає: треба негайно поговорити з Лео. Я не збираюся терпіти цього типчика у власному домі.

— Арсене, я така рада тебе бачити! — Лео кидається до білявчика й обіймає його. Судячи з її реакції, вона знала про його приїзд. Знала — і мені нічого не сказала.

Я суплюся, навіть не намагаючись приховати невдоволення. А хто, власне, був би радий бачити у своєму домі чоловіка, який колись був закоханий у твою дружину? А може, й не лише був…

— Ти вагітна?! — Арсен дивиться на мою Лео з таким захопленням, що мені хочеться виставити його назад за двері. Якого біса він собі таке дозволяє?

Коли ми з Лео тільки починали наші фальшиві стосунки, я не раз ловив себе на думці, що хотів би, аби поруч зі мною їй було так само легко й невимушено, як поруч із Арсеном. Але в нас усе було інакше — зі мною було складніше. І я це усвідомлюю. Можливо, якби я тоді не попросив її зіграти мою дівчину, у неї був би шанс з ним. І це дратує мене щоразу, коли я про це думаю.

— Вагітніше не буває, — усміхається Лео. — А ти все ще розбиваєш дівчачі серця чи вже знайшов ту саму єдину?

— Де вона, та єдина? — демонстративно обертається цей півень, і Лео знову усміхається. Я киплю. 

— Рада, що ти проведеш це Різдво з нами. Воно для нас дуже особливе, правда ж, Кириле? — Лео підходить ближче й обіймає мене.

— Ага, особливе! І без тебе ми б ніяк не обійшлися, — кидаю їдко. Білявчик зустрічається зі мною поглядом і все правильно розуміє.

— Щось не так? — настовбурчується, і усмішка миттєво сповзає з його пики. А що він думав — що я мовчки стоятиму й дивитимусь, як він обожнювано витріщається на мою дружину? Ми з Лео пройшли через занадто багато, щоб я сприймав це байдуже. Я кохаю її так, що інколи самому лячно від сили цього почуття. Тож так — я ревную. І маю на це повне право.

— Кириле? — Лео попереджувально зиркає на мене. Злиться. А що я маю казати?

— Тату! — дзвінкий голосочок Марка приглушує напругу між нами, і ми обоє замовкаємо.

Роман бере сина за руку, а другою м’яко підштовхує Арсена у вітальню до всіх, очевидно намагаючись уникнути конфлікту. От тільки якщо він такий миротворець, міг би спершу запитати, чи хочу я бачити його друга у своєму домі на Різдво. І проблем би не було.

— Кириле, що з тобою? — Лео ставить руки в боки. Її мова тіла говорить сама за себе: вона роздратована до межі. Зазвичай у таких випадках я даю їй виговоритися, слухаю, а якщо винен — прошу вибачення, обіймаю і цілую. Але не сьогодні.

— Що зі мною? Ти зараз серйозно? — образа піднімається грудкою, як гаряча хвиля. 

— Чому ти нагрубив Арсену? — не відступає Лео.

— Я нагрубив чоловіку, який припхався без запрошення до мого будинку і закохано витріщався на мою вагітну дружину. А моя кохана дружина, з невідомих причин, навіть не спромоглася сказати мені про приїзд такого важливого гостя. То як, по-твоєму, я маю почуватися?

— Про «закохано дивився» ти явно перебільшуєш, — відповідає Лео таким тоном, ніби справді не бачить жодної проблеми. — Я вчора забула тобі сказати, бо заговорилася з Кітті допізна, а все інше вилетіло з голови.

— А раніше чому не сказала?

— Бо сама дізналася лише вчора.

— І як так сталося, що він взагалі тут?

— У Арсена були якісь справи з Романом, і той, щоб не залишати його самого на Різдво, запросив його до нас. Поліна і я — не проти.

— Круто, — дратуюся ще більше. — Виходить, знали всі, крім мене.

— Кириле, я не бачу проблеми в тому, щоб Арсен лишився в нас на свята.

— А я бачу, — промовляю різкіше, ніж планував. Лео одразу хмурніє, і провина стискає мене за горло. Не так я уявляв собі це Різдво.

— Він мій гість. Якщо ти не хочеш святкувати з ним, то й зі мною можеш не святкувати, — вона говорить холодно, гостро. — Як варіант, можеш викликати нам таксі, і ми з Арсеном поїдемо в найближчу кав’ярню. Посидимо там і поговоримо про життя, раз я не можу собі такого дозволити у власному домі.

— Кав’ярні сьогодні закриті! 

— Прекрасно. Значить, ти вже подумки розглядав цей варіант, — у Лео на очах з’являються сльози. Це той момент, коли я готовий погодитися на будь-що, аби вона тільки не плакала через мене.

— Лео… — підходжу ближче й тягнуся, щоб обійняти її, але вона відштовхує мене, різко розвертається й іде назад у вітальню до всіх.

Я виходжу надвір, щоб вдихнути свіжого повітря і хоч трохи заспокоїтися. Топчу сніг на одному місці, ловлю сніжинки ротом і думаю: якби не цей Арсен, я зараз сидів би поруч із Лео і тримав її за руки. А так — Різдво пішло шкереберть з його появою. Просто чудово. Ліпшого й не вигадаєш.

— І що це було? — Борис підходить ближче, заклавши руки в кишені.

— Ти про що?

— Виглядаєш злий, наче чорт.

— Почуваюся так само, як і виглядаю.

— Тільки не кажи, що ти ревнуєш Лео.

— Невже я такий передбачуваний?

— У всьому, що стосується Лео, так. Дуже передбачуваний, — Борис скептично хмикає, ніби це настільки очевидно, що навіть дивно, що я питаю.

— І що б ти зробив на моєму місці?

 — Варіант натовкти йому пику або вигнати з будинку одразу відкинь — це точно не найкраще рішення.