РОЗДІЛ 1. ЛЕО

Кажуть, якщо до одруження не спробували пожити зі своїм партнером під одним дахом, то якими б сильними не були ваші почуття, перший рік спільного життя все одно буде важким. Щоденність кожного неминуче впливає на двох — і від цього нікуди не втечеш. 

Зізнаюсь, я трохи переживала, бо далеко не всі пари проходять випробування побутом гладко. Ми з Кирилом теж мали всі шанси його «завалити». Адже наші підходи до роботи, до домашнього простору, до звичок і навіть до вибору їжі — кардинально різні.

Ми поєднали непоєднуване.

У нашому житті зійшлися: мій творчий безлад і його гармонійний мінімалізм; здорові сніданки та вечори піци; його шафа з приблизно п’ятдесятьма відтінками сірих сорочок і костюмів — і мій гардероб, який живе у своєму власному ритмі.

До того як переїхати в окремий будинок, ми з Кирилом майже не мали шансу пожити разом по-справжньому. Навіть в одному місті довго не набулися: ті вирвані зустрічі в Парижі та Києві важко назвати спільним побутом — скоріше тимчасовим існуванням “на валізах”. Тож мої страхи були небезпідставними — але вони так і не справдилися.

Мабуть, ми витримали стрес першого року, бо надто довго йшли до цього. Жодна побутова дрібниця не варта того, щоб зруйнувати все, що ми пережили разом. Стосунки на відстані, проблеми з бізнесом, погрози від його колишньої, замах на життя — усі ці випробування більше ніж достатні, аби зрозуміти: один одного ми цінуємо понад усе. Правильні пріоритети — от і вся наша формула.

Звісно, моя незапланована вагітність теж зіграла далеко не останню роль. Спочатку я страшенно переживала й навіть думала, що ця дитина може бути небажаною для Кирила. Тепер, коли згадую ті свої накрути — тільки усміхаюся. Бо кращого татка для нашого малюка годі й шукати. Часом мені здається, що Кирило до появи дитини готовий більше, ніж я. І це таке неймовірно заспокійливе відчуття. Коли мене накриває черговою хвилею емоцій — а для вагітних це абсолютно нормально — він завжди знає, що сказати, як підтримати, коли підкласти подушку за спину, а коли подати шматочок торта, щоб мої сльози плавно перетекли в сміх.

Кирило багато читає про батьківство, ходить зі мною на курси, а паралельно — на відстані — керує найбільшою компанією з виробництва керамічної плитки в Україні. І ще встигає підстрахувати мене з бізнесом, коли я не витягаю сама.

Тож навіть не шукайте ідеального чоловіка — він уже зайнятий мною.

****

— Білявко, я в аеропорт за Поліною та Марком, — Кирило сідає поруч і легко забирає ноут із моїх рук. — Ось так набагато краще, — цілує мене в носик.

— Я лише перевіряла пошту і дивилася, чи на виробництві все добре, — виправдовуюся. Я ж обіцяла собі, що з грудня піду у велику відпустку й до народження малюка делегуватиму все Мішелю… але ніяк не вдається.

— Лео, — Кирило бере мене за руки й перебирає кожен пальчик. — Мішель чудово впорається. І твоя дитяча лінія LEOkids вийде ідеальною. А твоє головне завдання зараз — берегти себе, не хвилюватися й бути максимально щасливою. Малюк уже чує твої емоції. Хочу, щоб він наперед знав, яка в нього класна мама.

— Ти йому щоранку це повторюєш, — сміюся. — Не боїшся, що він любитиме маму більше, ніж тата?

— Буду тільки радий, — Кирило знову цілує мене в носик. Нахиляється до живота: — Малюк, у тебе справді найкраща мама. Трішки вперта, але ми з цим впораємося. Правда ж?

— Я не вперта, а відповідальна, — бурчу, повільно підводячись із диванчика. Беру зі столу теку з ескізами. Кирило одразу хитає головою — дуже промовисто.

— Будь ласка, передай це Мішелю, — простягаю йому теку.

— Лео, ну скільки можна?

— Це допрацьовані ескізи для LEOkids, — винувато кліпаю очима. — Обіцяю-приробіцяю, що це останнє. Далі повністю довіряюся Мішелю, — підходжу ближче й цілую Кирила в щоку.

Він не поспішає брати теку. Тому я цілую і другу щоку.

— І ще в губи, — хитро усміхається він.

Я, звісно, виконую. І тільки після цього Кирило забирає в мене теку.

Я ж казала: ідеальний чоловік.

За кілька годин Кирило привозить Поліну з Марком. Я накидаю куртку й виходжу на подвір’я їх зустрічати. Обіймаю Поліну та Марка — він встиг добряче підрости відтоді, як ми бачилися востаннє. Із подивом спостерігаю, як Кирило витягує з багажника цілі оберемки пакетів з продуктами.

— Всі питання до Поліни, — кидає він, помітивши мій здивований погляд.

— Ви що, супермаркет пограбували? — жартую. Ми з Кирилом зазвичай купуємо мінімум, бо не надто любимо готувати, тож ця гора продуктів виглядає підозріло щедрою.

— Це для різдвяного обіду, — бадьоро пояснює Поліна. — Кирило казав, що ви хотіли замовити їжу з ресторану. Але поки тут я — такого не буде. Ти ж знаєш, як я люблю готувати для своїх.

— Знаю. Але ж людей буде багато, і я не хочу, щоб ти сьогодні й півзавтра провела на кухні, — кажу їй. — З мене така собі помічниця, тож розраховувати доведеться лише на себе. Ну… і брата можеш трішки поексплуатувати. Я не буду проти!

— Не вийде, — розводить руками Кирило. — Мені ще потрібно дві онлайн-зустріч провести з Києвом і поїхати в аеропорт за Борисом та Кітті. Тож вибач, Поллі, але кухня сьогодні повністю твоя.

— Все добре, я чудово впораюся сама, — заспокоює нас Поліна. Потім переводить погляд на Марка, який уже повністю занурився в дослідження однієї з прикрашених ялинок у коридорі — торкає, крутить, розглядає кожну іграшку. — А ви поки що його порозважайте.

— Запросто! — згоджуюсь. Пропоную Марку піти зі мною у вітальню — там набагато більше місця, щоб гратися. А якщо йому набриднуть ігри, завжди можна ввімкнути мультики. Малий хапає мене за руку, і ми влаштовуємо цілий забіг між диваном і ялинкою: він веде плюшевого ведмедика «у подорож», а я роблю вигляд, ніби намагаюся його наздогнати. Марк сміється так голосно й щиро, що час пролітає непомітно.

Ближче до вечора Кирило їде в аеропорт за Борисом та Кітті, а я з Марком змінюємо локацію й перебираємося на кухню до Поліни. Спостерігаємо, як вона готує — замішує тісто для пирога, обсмажує овочі на ароматній оливковій олії, прикрашає десерт мигдальними пелюстками — і час від часу нам перепадає щось смачненьке на пробу.