Пролог

Хто він? Який він? Які в нього очі? Який погляд? Живий, як у людини? Чи порожній, як у тіла, що позбавили душі?

Чи можна вважати його винним, коли він не обирав собі такої долі? Адже за нього все вирішили ще до його народження.

Жорстокі закони, спотворена віра, хворі роздуми про світ і відсутність хоча б натяку на здоровий глузд. Чомусь деякі люди вважають себе творцями справедливості. Хоча насправді – не мають до неї жодного відношення.

Я тримала в руках зброю, яку ніколи раніше не використовувала за призначенням. Принаймні в цьому житті. Я знала про неї все, цілком все, але й уявлення не мала, що колись доведеться її застосувати. Та чи вийде в мене? Хіба я можу бути такою сміливою? Такою відважною? Невже це взагалі я?

Камінь, що торкався моєї шкіри, знову нагрівся, ніби вдихаючи в мене віру. Я стиснула його своєю тремтячою рукою і глибоко зітхнула. А було ж спокійне життя, улюблена робота, мрії про майбутню власну галерею мистецтв. Та за одну мить змінилося все. Хто я тепер? Для чого я тепер? Чи належить мені моя власна доля? Чи можливо за мене теж все вирішено?

Сонце за вікном автомобіля повільно ховалося за обрій. Я притулилася до скла і, поки ми їхали, спостерігала за яскравими помаранчевими барвами,  що розійшлися по небу. Там спокій, там все відбувається так, як заплановано, як повинно відбуватись.

«Іду за тобою». Слова, які останнім часом не вщухають в моїй голові. Слова, які заважають думати про завтрашній день і раз за разом повертають мене назад.

«Іду за тобою». Саме я і є власницею цих слів. Так, спочатку я думала, що справді йду за ним, але виявилось, все зовсім навпаки… Він прийшов за мною…