1. Повернення... Блакитні очі

ЛЕВ

Входжу у просторий двір елітного приватного дитячого садка, і на душі щемить. Тут повно діток. Обожнюю малечу. Та сьогодні в мене особливий день — зустріч із племінницею, яку я бачив понад п’ять років лише через екрани гаджетів. А сьогодні побачу наживо. Я не зміг дочекатися, доки вона з сестрою повернеться додому, тому, приїхавши, кинув валізи вдома та примчав сюди. Все одно робочий день у садку добігає кінця. Тому я не порушу робочу атмосферу.

Увійшовши у двір, набираю Аліну телефоном та прошу вийти назустріч. І от, зробивши кілька кроків, бачу, як вона біжить до мене стежкою.

Посміхаюся: моя зведена сестричка ще гарніша в реальності, ніж я звик її бачити через екран. Серце тріпоче. Кілька секунд — і вже обіймаю по суті рідну душу. Вона з’явилася в нашому домі, коли мені виповнилося сім, а їй лише рік. Я скучив за нею; хоч ми зведені, але ми росли як рідні, тому дуже люблю цю малу вередулю.

— Привіт, братику! — обіймаючи мене, шепоче Аліна. — Ти навіть не уявляєш, яка я рада тебе бачити. А ще непристойно щаслива від того, що ти нарешті повернувся.

Притискаю сестру до себе і видихаю. Я теж радий, що нарешті вдома. Бо всюди добре, але вдома найкраще.

Сестра, відпустивши мене, заглядає мені в очі і надто серйозно заявляє:

— Тепер я обов’язково посватаю тебе, і ти одружишся. Досить у кавалерах сидіти. В мене тут такі дівчата є...

— Алін, ну перестань. Мені й самому добре. Я тільки повернувся, а ти одразу сватати мене... — видихаю я, відпускаючи сестру з обіймів.

— Ага, добре йому. Авжеж! Леве, не починай, — кривляється сестра. — Нема чого в кавалерах ходити і кайфувати. Сім’ю тобі треба. Дітей...

Сміюся, дивлячись на сестру.

— Ага, і жінку сварливу, ще скажи... — глузую я, обіймаючи її за плечі та ведучи стежкою до будівлі. — Мене п’ять років не було, а ти з порогу вирішила мене одружити. Зовсім ти мене не любиш, Алінко, — обурююся.

— Ну, не з порогу, — відмахується сестра. — А от чи буде в тебе жінка сварлива, все залежить чисто від тебе... Бо жінка завжди буде літати, а от на чому — залежить від чоловіка...

— Дядько Лев?..

Раптом чуємо за спинами і оглядаємося: у кількох метрах від нас зупинилася Аміна. Малеча у рожевому платтячку виглядає неймовірно. Маленьке світленьке диво з двома косичками. Моє серце переповнюється невимовним щастям. Мала кидається до мене, а я — до неї. Підхоплюю її на руки і притискаю до себе. Вона така крихітна, навіть попри те, що їй скоро шість.

Маленькі рученята обіймають мене за шию.

— Дядько Лев, ти нарешті приїхав, — милим голосом щебече племінниця. — Я так чекала на тебе, — вона заглядає мені в очі і випалює: — Але ти такий великий, навіть за тата більший!

Я сміюся. Аліна підходить до нас, а я, тримаючи майже невагому племінницю на руках, відмахуюся на її слова:

— А ти така маленька. З екрану телефона виглядала більшою.

Мала хмикнувши тулиться до мене. І я на мить зажмурюю очі. Я справді скучив за цим милим янголом і тепер щасливий пригортати її до себе в реальності. Вона просто диво.

— Аліно Сергіївно, перепрошую... — раптом хтось кличе сестру.

Поруч стоїть старша жіночка в окулярах. Аліна зиркає на мене і винувато кидає:

— Леве, зачекай мене. Ще трішки — і поїдемо. Я владнаю декілька справ. Я швидко.

— Звісно, біжи, — переводжу погляд на племінницю. — А ми пограємо, правда, мала?

Аміна лише згідно киває головою і, знову обіймаючи мене своїми маленькими рученятами за шию, шепоче:

— Я так скучила за тобою, дядько Лев. Добре, що ти нарешті приїхав.

Посміхаюся — що тут можна сказати? Класно, коли тебе чекають вдома.

— Я теж скучив, перлинко...

— Аміно! Аміно!

Чуємо позаду. Оглядаюся і бачу, що племінницю кличе маленький кучерявий хлопчик із блакитними очима. Побачивши мене, він розгублено зупиняється біля нас. Дивлюся на малого згори вниз, але він чимось надто заклопотаний.

— Ходи до нас, — зніяковівши, просить малюк, мабуть, засоромившись мене.

Аміна заглядає мені в очі і надто серйозно просить:

— Дядько Лев, ходімо, я познайомлю тебе зі своїми друзями. Але відпусти мене.

Набираю повні легені повітря і видихаю — ну хіба ж я можу їй відмовити? Опускаю малявку, а вона, взявши хлопчика за руку, просить:

— Ходи із нами, дядько Лев.

Іду за малою і, дивлячись на неї, посміхаюся. Вона так кумедно виглядає з цим малим за руку. Серце тріпоче. Напевно, якби я одружився з Лікою, в мене вже теж були б діти. Але що тепер про це думати? Не склалося у нас.

Малі помчали попереду і, добігши до дерев’яного будиночка, зупиняються, адже поруч стоїть доросла дівчина у літній довгій сукні і поправляє хвостик русявій маленькій дівчинці. Я, підійшовши, зупиняюся. Це, мабуть, мати або тьотя за своїм чадом прийшла.

— Добридень! — вітаюся.

Дівчина обертається, і я завмираю. Ці великі блакитні очі мені когось дуже нагадують. Я звідкись їх дуже добре знаю, але поки не можу пригадати звідки.

Наші погляди на кілька секунд зустрічаються, і я відчуваю, наче час між нами зупинився. Але кліпаю, коли дівчина, відповівши на моє привітання, опускає очі і поспіхом звертається до дітей:

— Дітки, ходімо одягатися.

— Тьотю Віолетто, зачекайте, будь ласка, — раптом просить моя племінниця. — Я хочу познайомити дядька з вашими двійнятками. Вони ж мої друзі...

Двійнята?! Я дещо ошелешений, але напружено намагаюся пригадати, хто ця вродлива шатенка. Я точно її знаю!

Раптом приваблива знайома незнайомка оглядається. Наші погляди знову зустрічаються, і тепер я чітко розумію, що знаю, хто ця дівчина. Це ж та сама настирлива Віолета, яка не давала мені спокою приблизно шість років тому. Тільки зараз вона інша — холодна, впевнена у собі і вдає, наче не впізнала мене. І мене це неабияк зачіпає, хоча разом із цим цікаво, що вона відповість Аміні.