Дістатися дна
- А знаєш, що найгірше?
- Зрада?
- Ні, не усвідомлення зради.
- Не розумію.
- Це, коли ти летиш зі скелі і знаєш, що рано чи пізно ти досягнеш низини і твоє тіло стане схожим на один із тих млинців, що ти смажиш на сніданок. Це, коли ти пірнаєш у воду, для того, щоб важилезне каміння, прив'язане до твоєї ноги, потягнуло тебе до самого дна. Та й і тут найгірше не це.
- А що тоді?
- Найгірше те, що тобі все одно. Все одно, хто буде глидати твоє тіло на дні - падальники або риби. Тобі буде байдуже, тому що секунду тому ти зробив незворотній крок.
- І ти зробив?
- Ти не уявляєш, як я хотів. Я смакував думки про нього, ніби смакують дороге вино в ресторації. Я смакував так, як в'язні смакують перший ковток повітря на свободі.Ми стояли навпроти одне одного і дивилися просто в очі. Вона легко доторкнулася до мого волосся і навіть не зрозуміла, що зробила величезну помилку, бо відтоді, всю прогулянку, я марив лише її станом. Я захотів її привласнити. Приникнути до неї кінчиками вуст і прошепотіти "Ти моя". Але я шепотів тихо, у своїй голові, так, щоб вона не чула.
Ти не повіриш, але біля неї я знову дитина. Я згадую наші дитячі роки і думаю, якими ж ми були дурними і безтурботними. Плавали в жаботинні нашої річки, з’їжджали з горба на роверах і нарешті бігали голяка по кукурудзі. Тоді ми ще недостатньо знали про почуття і секс, щоб не дозволяти торкатися одне одного. А зараз я навіть не наважуся взяти її за руку, бо це зрада. Гучне слово, яким лякають, ніби бабаєм дітей перед сном. Слово, через яке пан суддя одним махом дасть дозвіл на розлучення і присудить дитину дружині.
Не повіриш, але я прийшов додому і з хвилини три дивився на себе у дзеркало, що висить у ванній. Перші секунди я намагався зрозуміти, чому я не наважився, що мене зупинило. Я дивився на свою щетину, скули і подумки жадав її. Ту, що зараз неосяжна, що зараз солоденько спить у своєму ліжку, накрившись з головою ковдрою. Видивлявся найдрібніші риси свого обличчя і намагався зазирнути глибше. У саме серце своєї Землі, де кипдять вулкани і знаходиться ядро.
- Чим вона тебе чіпляє?
- Ми були дітьми. Я виріс, а вона такою ж і залишилася. Наївною, усміхненою і веселою...Вона із тих, хто і в сімдесят з гаком будуть дітьми. Уяви, ми вчора їли морозиво, ми гойдалися на гойдалках і говорили про наше дитинство. Спільне минуле - єдине, що вже ніхто ніколи не забере. Вона, до речі, музикантка. В її хаті стоїть старе піаніно, на якому вона грала вечорами. Її ніколи не випускали ввечері, тому вона грала. Ми хлопчиками любили сідати на її забор, ніби шпаки солодку вишню, і слухали, як з хати лунав Бах, Бетховен, Моцарт... Це один з найтепліших моїх спогадів, бо доторкаючись до клавіш, вона не знаючи сама, доторкалася до моїх власних, схованих у мені клавіш.
Вчора вона запитала, чи подобалася вона мені в дитинстві. Я посміхнувся і промовчав, хоча всередині була готова відповідь.
- Але чому ти не сказав?
- Тому що після цього немає вороття. Я не хочу потім тікати, ховатися і червоніти, коли дружина почує чужий запах парфумів. Тому що це все минуле, яке потрібно залишити в минулому. Занадто багато НІ, щоб хоч раз сказати ТАК.
- От ми зараз з тобою сидимо під твоїм домом і п'ємо пиво. Я - безробітний, ти - письменник, я - одинак, ти - одружений. Обидвоє ми нещасні по-своєму, і водночас щасливі по-своєму. Але тобі необхідна ця жінка. Подзвони їй, сядь на її забор, дивися прямо в її вікно, поки вона не вийде. І не муч себе, воно того не варте.
- Я подзвоню...
Товариш звівся на ноги і по-волі пошмигував додому.
Руки рефлекторно потягнулися в кишеню за цигарками, які вже давно там не лежали.
- Я кинув палити перед весіллям. Я кинув палити.
Він намацав телефон і подзвонив.
- Ало - почулося на тому кінці.
- Спиш?
- Вже ні.
- Хотів побажати тобі солодких снів.
- Розбудив, щоб побажати солодких? Вона розсміялася.
- Саме так. - посміхнувся. - Пам'ятаєш, ти пропонувала вночі виїхати за місто? Давай прямо зараз?
- Зараз? Ідея їй явно сподобалася. Десять хвилин і я готова.
Він завів машину і під'їхав до її дому. Чекати довго не довелося. Дівчина перелізла через забор і сіла в машину.
- Не могла вийти через ворота?
- Так цікавіше. Підморгнула вона.
Вони знову зустрілися, але це була зовсім інша зустріч. Вона пахла по-іншому. Від неї йшов якийсь дивний вабливий аромат, який віщував щось приємне. Вони летіли трасою і нарешті звернули на польову дорогу. Фари погасли і лише зірки полонили їхні погляди, колосіння пшениці чулося повсемісць. Він знав, де і що б між ними не сталося, жодній душі про це не буде відомо. Вона ніколи й нікому про це не розкаже. Тому що він - її найкращий друг, а вона - його найкраща подруга.
- Як тут гарно! Все небо, ніби на долоні.
Вона проводила рукою по стиглому колоссю, і воно відповідало їй нажністю. Воно горнулося до неї і лоскотало тіло. Він дивився і посміхався, бажаючи бути тим колоссям.
- Побігли, доганяй. І вона побігла, гойдаючи поле.