Глава 23. Страхи

Казав мені Бог принаймні навчитися бігати! Та де я, і де спорт? І де можливість навчитися бігати за два тижні на пляжі? І де моє бажання до того, якщо насправді я не вірила, що комусь потрібна?

Я, врешті, не корисна Ластівка. Але, виявляється, талантів, яким довіряють Ластівка з Богом, цінують. Не тільки у вигляді невинних повідомлень з пропозиціями від середнячків, а й серед ТОПів, які ставлять ультиматуми.

І от я сиділа за залізними дверима у кімнаті з голими пофарбованими в білий стінами та думала, що мені робити. У мене вдруге забрали кристал, але таке безсилля і злість я ще не відчувала. Марк у порівнянні з цим хлопцем був просто милашкою, який запросив мене на цікаву вакансію і, як усі рекрутери з особливо цінними кандидатами, няньчився як міг. А цей ніби купив мене на рабському ринку й кинув у льох, хоча насправді це була просто пуста кімната на другому поверсі. З ґратами на вікні.

За цілих два дні я встигла зрозуміти, що мені самій з собою не завжди добре. От в Іспанії на пляжі — так. А коли ти сидиш сама у чотирьох стінах, бо від тебе чекають позитивної відповіді, то зовсім не та ситуація, де мені нормально бути самій. Мені в ній взагалі не нормально бути!

Я багато думала над варіантами. І того, що могло б бути. Спорт, то, звісно, не мій шлях. А тому приклад Ластівки чи як Марк зараз вивертається, якщо на нього теж почали полювати, мені б не підійшов. Як і Назара, той собі мотор завів і фіг його зловиш. 

А от Андер… цей вже цікавіше. Я думала, якщо він кмітливіший за мене, то нахімічив собі якихось «сюрпризів» у кишені. І якщо мислити логічно, то я б могла у нього такого купити (що б він не придумав, а я сподівалася, що придумав). І це б, мабуть, розв'язало проблему у майбутньому. Я, знову таки, сподівалася. Бо інших розвʼязань для проблеми не бачила.

І ще, звісно, я думала про те, що ж мені робити. І варіантів вимальовувалося вкрай мало. Спробувати грати погодження, щоб підвернулися шанси втекти (та які ж?!), або справді погодитися. При чому в першому успіх був дуже сумнівним. Але інші варіанти, як от сидіти тут поки йому не набридне, взагалі були відсутніми. Тому залишалося два, майже однаково противних. І хоча ззовні я не показувала, як мене аж вивертає від усього, але всередині вже доходила до межі істерики.

Якийсь час я навіть проклинала Марка з його ідеєю, Дені, через слова якого я зважилася, Ластівку з Богом, бо не знаю, за що, по тихому б оштрафували нас на кругленьку суму і я б зараз була не тут. Себе, врешті решт, бо я ж погодилася і все це зробила, сама себе сюди завела. Бо навіть попереджали, але я обрала пропустити то крізь мозкові звивини. Бо мої рішення, хай до якихось мене і підштовхували й теж лишали мало вибору. Бо врешті сподівалася, що якось воно минеться, що нічого не буде, хоча знала, що завжди треба самій за себе боротися. 

А тут ніби… думала, що боротися не доведеться? Що хто інший за мене побореться? Смішно. Сама натупила, сама тепер думай, як це розгребти… бо чого коштувало хоча б купити балончик, який навіть звичайні дівчата для захисту з собою носять? Зробити хоча б щось, коротше.

Я лежала калачиком на ліжку і майже засинала. Не тому, що був вечір, а бо від нудьги полежте і теж засинати почнете. А був обід третього дня і я вирішила, що до завтра маю точно розібратися зі шляхом. Навіть схилялася вже до другого, хоча була слабесенька надія, що з першим щось ну може вийти. Але вона певно була з тієї ж серії, що і моє сподівання, що я ніколи не опинюся в подібній ситуації.

Внизу почулася якась незвична суєта, від чого я аж збадьорилася і сіла на ліжку, прислухаючися. Та довго розбиратися не довелося, вже за кілька хвилин до моїх дверей наближалися кроки, а я вся підібралася і стрімголов оцінювала, чого ж очікувати. Годував він мене в інший час і на мозок крапав теж.

Загалом, коли двері відчинилися і з-за них показалася світла голова Марка, а тоді й все інше тіло, я застигнула і стиснула край покривала руками. Тоді навіть вщипнула себе, хай цей жест віддавав дешевими серіалами, але інакшого мій мозок просто не зміг видати. 

Марк на це усміхнувся, кинув мені кристал і кивнув головою на двері:

— Ходімо.

Зловила я його рефлекторно, а на шию одягала загальмовано, мов замість рук у мене протези, якими тільки вчуся користуватися. І встала теж невпевнено, але коли він майже рідним жестом обійняв мене за плечі й так мʼяко направив до виходу, я нарешті повірила в те, що відбувалося. І аж до машини намагалася це осмислити, навіть не звернула увагу на мого мучителя, який лежав на підлозі зі звʼязаними позаду руками.

Лише у машині, коли він дочекався, як я пристебнуся, і тоді поїхав, ще одна частинка мого мозку відтанула від загальної шокованої брили й змогла запитати:

— Як?

Марк повівся так, як міг тільки він. Зупинив машину, бо ми ще були у приватному секторі, тут машин взагалі не було, а правилами таке не заборонялося, дістав телефон, знайшов там потрібне і простягнув мені, а тільки тоді поїхав далі. Він був настільки правильним, що ніби й не цей хлопець тільки що вломився у приватну власність, побився з її господарем і лишив того звʼязаного без свідомості. Заради мене.

В телефоні був діалог з Богом.

«Твоя мала зараз у Дева. Безпринципний тип».

І координати.

«Звідки?».

«Дені».

Марк коротко подякував. Повідомленням було півдня.

Я перечитала цей насичений діалог кілька разів, тоді заблокувала телефон і поклала під лобовим склом. Чомусь згадалося, як колись у поїздках з ним я клала на ту поверхню ноги, щоб трохи подратувати Марка.

— Дякую, — тихо сказала я.

— Не знав, що ти повернулася з Іспанії.

Я кивнула, хоча якщо він бачив, то лиш боковим зором. А далі ми мовчали усю дорогу. Не знаю, про що думав Марк, а я все намагалася вкласти то у голові.

Отже, Дені мене знову продав. Очікувано, не новина. Але чомусь про це дізнався Богдан. Чи Дені обмовився словом, а він далі витягнув, чи Бог попросив приглядати за нами, не важливо. Легко вірилося в обидва варіанти. І йому було достатньо небайдуже, щоб повідомити Марку, якому сама я, як і усім, не писала, що повернулася.