18.2

Під час сніданку (то я поставила сирники, але хлопці примазалися, гррр!) ми перемовлялися про всяке і нормально знайомилися, а ще жартували. По усім відчувалося, що настрій хороший і загалом їм тут ок. 

Я б сказала, що Ластівка з Богом нас прийняли за своїх, коли ми домовилися працювати разом. А ми четверо ніколи не поважали «ієрархії», а тому знайомилися з ними як зі звичайними членами команди. Сприймати їх вищими за себе зараз ніхто точно не збирався.

Я навіть встигла нарватися на пʼятдесят перше попередження від Марка, бо полізла до Богдана. Ну як, сказала дві фразочки… Той спостерігав за нами з Марком з цікавістю, але не запитав, що це за числа. А от Даша, здається, від мого нахабства не змогла знайти слів. Щось на кшталт «Ти що взагалі офігіла?!» читалося по її обличчю, але вона не вимовила. 

Зате Назар почав зубоскалити, єхидина чорнява. І, звісно, за перепалкою ми вже і відволіклися від теми. Хоча офігіння на обличчі Даші проявилося яскравіше.

— Вона гірша за тебе! — шоковано прошепотіла вона Богдану.

— Це виклик? — хмикнув він.

— Ей! — Даша обурено стукнула його у плече.

Я ледь встигла помітити, що вона скористалася моментом і потягнулася до ланцюжка кристала на шиї Богдана, так швидко все відбулося. А вже за мить він вивернув їй руку, втім відпустив теж майже одразу. І тоді офігіла вже я, бо що у них таке дивне відбувається?

— Привід нічого так, — насмішкувато сказав Богдан. — Але поцілунок дієвіший.

— Зараза! — усміхнулася Даша і встала з-за столу.

Гукнула мене, а я була в нерозумінні й під враженням, тому слухняно пішла за нею.

— Що ви робили? — запитала, як ми вийшли з кухні.

Вона скосила на мене погляд і хмикнула, але видно вже звикла до моєї манери спілкування, бо спокійно звернула у вітальню.

— А у вас що за числа?

— Чиїсь брудні фантазії, — відмахнулася я.

— А тобто?

Я швидко глянула на Дашу, щоб ще раз підтвердити свої думки. Вона точно не була скромняхою, але і не зіпсованою як я. Тобто навряд вона хотіла почути деталі, скоріше перевіряла, тестувала, як мене розуміти. Бо зчитувати як я людей — це окрема навичка, навіть талант.

 — Рахує, за що хоче мене покарати, якщо я його перша поцілую, — легко відповіла я.

Даша який час мовчала, якраз дійшла до нашого «контрольного центру» з компами й сіла.

— Кхм, цікаво у вас, — врешті спокійно сказала вона. — Марк — хлопець, від якого ти хотіла втекти?

— Припустимо, — я сіла на друге крісло.

І попри те, що я очікувала багато цікавих питань, вона лиш хмикнула і підсунула до себе клавіатуру. Але такий варіант мені не подобався. Блін, та у мене нарешті дівчина поряд є! Не кожна витримає стільки з одними хлопцями жити. Мені були потрібні хоча б якісь плітки.

— То що у вас? — запитала я.

— Та просто тренування. Треба забрати кристал.

Угу, хм, розумію. Цікава ідея. І трюк для того, щоб наблизитися, непоганий. Я на ходу придумала ще з два десятки, але варіант відкрито пхнути в плече теж мав місце бути. Тільки якщо казати про відволікання уваги, то не оптимальний, очевидно.

— Поцілунок справді був би кращим, — задумливо сказала я.

— Якби, — буркнула Даша і втупилася в екран, а кінчики її вух почервоніли.

О, я знала такі симптоми! Готова була сперечатися на що завгодно, що у неї в голові скакали картинки з таких «спроб», де, очевидно, перемогла не вона. Принаймні кристал не забирала, але, мабуть, не була проти всього іншого… 

— Ти не вмієш гратися з ним, — лукаво і водночас максимально задоволено усміхнулася я.

Бліііііін, як мені стало цікаво, чи змогла б я у нього у поцілунку забрати кристал! Приспати його пильність і увагу, але при цьому не забутися самій… свої навички я вже не перевірю, але можу ж гратися з ним через неї?

— Я тебе навчу, — хитро запропонувала я.

— То Марк тебе першим не хоче поцілувати? — вона глянула на мене з насмішкою. — Скільки це вже часу, якщо пʼятдесят один?

— Аааау! 

Я награно скривилася, але тоді усміхнулася. Влучно, справедливо. Не лізти — то не лізти, як скажеш.

Даша теж усміхнулася кутиками вуст і повернулася до компа.

— Це не те, хочу у нормальній ситуації, — все ж сказала вона, коли на екрані вже зʼявлялися один за одним вікна. — Так, а де те, куди все записували? — її пальці ще помиготіли над клавіатурою і дівчина уточнила. — Пʼять штук.

Все, недоплітки завершено, повертаємося до роботи.

Ластівка чистила все, що ми назбирали, а я типу мала допомагати — розповідати що де є. Та їй це було не потрібно, а мені було капець цікаво дивитися, тому по факту я лізла до неї й все запитувала. І якщо спочатку вона хмикнула і не відповіла, то потім якісь нехитрі трюки мені пояснила. 

Коротше, було пізнавально. А ще весело, бо за якісь історії ми таки зачіпалися. Особливо за хлопця, який здав її нам, це Даші було дуже цікаво послухати. І як я його знайшла, і як він хотів «помститися» їй. 

Після цього у неї одразу запалали очі й вона полізла «передати йому привіт». Бо пробачати, що він зробив щось проти неї, не збиралася. Ми багато сміялися, накидаючи різні креативні варіанти що зробити, але в результаті у бідного хлопця просто повилітала уся техніка, показуючи той самий «Привіт від Ластівки». І занулився один з величеньких рахунків, при чому Даша задумливо глянула на мене і підморгнула:

— Буде вам за послугу.

— Хм, може мені ще когось зі списку про тебе запитати, — усміхнулася я.

— З тими буде важко, ви правильно ціль обрали.

— Готова посперечатися, — я накрутила пасмо на палець, — що вони мені про тебе розкажуть.

— Ох ти нарвешся колись, — похитала вона головою і захихотіла. — Але я уявляю, як би цих жертв на Форумі обговорювали.

Я прикинула і фиркнула за нею, а ідея стала мені подобатися все більше. Весело буде. Але Даша заспокоїлася і з усмішкою похитала головою: