15.2

Ері.

Хлопці, ніби навмисне, нам нічого не говорили, а ми дорогою чомусь не запитували. Та і взагалі мовчали, тільки зустрічалися поглядами час від часу. Тому в будинок я заходила з сильним хвилюванням. 

Назар відкинувся на стільці, поклавши ноги на стіл, а Андер лежав на дивані з руками за головою.

— Ну і? — запитав Марк, підійшовши до столу.

Назар усміхнувся, клацнув по клавіатурі й з колонок долинув шум, а тоді голос Ластівки. Кілька її фраз я намагалася усвідомити цей факт, дивлячись на точку на моніторі, яка рухалася картою. А тоді перевела погляд на Марка й на обличчі розпливлася шалена усмішка.

— Вийшло, — тихо сказав він.

— Вийшло, — пробурмотіла я, а тоді усвідомила це і закричала на весь будинок. — Вийшло!!!

Від захвату я підстрибнула на місці, обійняла його за шию і чмокнула у щоку, а тоді так само радісно застрибала й обійняла Назара й Андера, який встав з дивану. Хлопці теж усміхалися і стукалися кулаками. Загальне піднесення від перемоги відчувалося навіть у повітрі, а я була готовою стрибати довкола й розцілувати кожного з них.

— Відмітимо? — запропонував Андер.

— Тільки не клуб, — сказав Назар.

Але туди насправді ніхто і не хотів. Нас як магнітом тягнуло до компʼютера з колонками. Як нагадування, що ми взагалі зробили, а ще те, що дарувало відчуття долученості до таємниці, до залаштунків. 

Ми вивели звук з датчика на колонки, а самі весь день рубалися поряд на приставці, жартували, пили пиво з чипсами, говорили й травили смішні історії з різних справ, прислухалися до того, що відбувалося у Ластівки час від часу (не так вже і багато, вона кинула рюкзак десь у холі) і знову дивилися фільм. Жахів.

Від цього я залізла Марку на руки, бо тільки у його обіймах і з глузливими коментарями сюжету від Андера та Назара могла пережити цей фільм. З цим було навіть майже весело (більше їм з мене), бо зазвичай дивитися жахи я не могла.

І все одно, коли він закінчився, я видихнула з полегшенням. А от від думки, що доведеться підійматися темними сходами на другий поверх у мене похолола спина. Мабуть, тому я не рухалася. Андер з Назаром навіть встигли пожартувати трохи й все ж піти хто в душ, хто на кухню.

— Ері, ти вставати збираєшся? — запитав Марк у мене над вухом.

— Марку… а ти можеш мене провести?

Він розсміявся, а я відчувала, як ходять його груди, бо притискалася до його боку. Цей сміх заспокоював і медом лився у вуха, та мені все одно було лячно від думки про темні сходи й кімнату.

— Ходімо, — відсміявшися, сказав хлопець.

Це виявилося зовсім не страшно. З ним я відчувала спокій і жодна тінь у будинку не могла мене дістати. Він навіть у кімнату мою зайшов і увімкнув світло, а тоді показово озирнувся довкола. Звісно, там нічого не було.

— Дякую! — я піднялася на носочки й чмокнула його у щоку.

Відсторонитися Марк не дав — зловив за талію і притиснув до себе.

— Мені здається, ти обіцяла трохи інше, — усміхнувся, заглядаючи мені в очі.

Якщо десь і було багато глибокої темряви, то це в його очах. Але вони мене не лякали навіть після фільму жахів. Вони змушували серце битися швидше, але зовсім не від страху.

Мій погляд одразу зіскочив на його губи, а свої я рефлекторно облизала. Хлопець від цього ковтнув, а у мене всередині загорілися бешкетні іскорки. Обожнювала бачити й відчувати, що я подобаюся. А тому програти я не могла аж ніяк.

Я обійняла руками його шию і знову підійнялася на носочки, щоб бути ближчою.

— Я обіцяла відповісти тобі, — прошепотіла йому у губи.

Марк на якийсь час залип, а тоді погладив мене руками по спині, що я визнала достатнім приводом для того, щоб вигнутися і притиснутися до нього ще сильніше. Я ледь не відчувала його думки, які чітко дзеркалили мої. Принаймні бажання у нас точно було спільне. 

Він мовчав, лиш часто дихав і дивився на мене, а я навіть подумки заблагала. Ну-бо, Марку, не тупи… будь ласка. Поцілуй вже мене. Ти ж хочеш. А я без цього вже просто не можу.

Але Марк не наблизився навіть на міліметр.

— І хто тут махлює? — тихо сказав він.

— Умови були такими.

— Я дочекаюся, коли вони зміняться, — прошепотів Марк.

Ні, чорт, ні! Коли він відсторонився, я ледь не залаялася вголос. Боже, та витримці цього хлопця можуть позаздрити навіть монахи! Що я ще маю зробити, щоб він здався?!

— Чому ти вирішив, що вони зміняться?

— Бо, мила, — Марк знову підійшов і говорив мені на вухо, але вже не торкався, — ти це зробиш сама. Будеш знати усе, що заслужила, а все одно це зробиш.

Я рвано вдихнула, а він відсторонився і подивився на мене ще не з перемогою, але з її очікуванням. Одночасно хотілося його придушити й накинутися на нього, але замість цього я стояла й не могла знайти відповіді. А Марк усміхнувся.

— Добраніч, Ері.

— Добраніч, Марку.

Він пішов, а я крутилася у ліжку не менше кількох годин, перш ніж врешті змогла заснути. А підсвідомість, мов знущаючися, показувала мені у снах те, до чого ми ніяк не могли дійти у житті.