Глава 15. Обіцянки

Ластівка.

— Віко, — почула я крізь сон.

Хтось торкнувся мого плеча і я різко розплющила очі й озирнулася. Переді мною стояв пілот-інструктор Денис. Ми з ним не те щоб дружили, але товаришували й на аеродромі завжди перекидалися принаймні кількома фразами.

— Я що заснула? — запитала більше себе, ніж його.

Денис кивнув, хоча це було і так очевидним. Кинув погляд на напівпусту чашку з кавою, яка стояла переді мною.

— Ти добре почуваєшся?

— Так… погано спала вчора.

Години три чи чотири максимум. І хоча я зранку вирішила проспати тренування, але потім почувалася нормально. Навіть дивно, що зараз відключилася. Скільки разів і раніше бувало, що я не спала пів ночі?

— Вік, ти впевнена, що хочеш сьогодні літати?

Доречне питання. Літати я, звісно, хотіла. Але так ризикувати — ні. Та і Денис би мене вже не пустив. Перше правило пілотів — політ має бути безпечним.

— Ні, не буду. Хіба з тобою. Що у тебе?

— Кілька годин разників на аеропракті. Пробач.

Сумно. В тих ультралайтах тільки двоє людей можуть сісти. Якби раптом він когось на цесні мав покатати, і так виявилося, що одного або двох людей, міг би взяти мене на вільне пасажирське позаду. Це не пілотування, звісно, але я б принаймні політала. Для хворих небом і таку «дозу» отримати вже непогано.

— Ще і літак цей незапланований, — продовжив Денис і скривився.

Ага, тепер у них тут черга з незадоволених людей. І якщо ті, хто був на початок відбою, бачили й розуміють, що ніхто не злітав, то клієнтам через годину буде здаватися, що це аеродром такий неорганізований затримки їм робить.

— А що там?

— Перед нами не звітують, ти ж знаєш. Сказали сидіти, ми й сидимо.

Ну та… ми перекинулися ще кількома фразами, я пообіцяла Денису, що сама не поїду і попрощалася, бо йому вже треба було летіти, а тоді набрала Богдана. Поки чекала його, випила ще нової кави з чаєм, бо ті встигли охолонути, а тоді пограла з милими дівчатами у настільний теніс.

Як приїхав, Богдан підхопив мій рюкзак з дивану, наче я раптом стала нездатною його донести (але це було мило) і забрав у мене ключі. А вже у машині приклав руку мені до лоба.

— Та не хвора я.

— Бачу. Скільки ти спала сьогодні?

— Годин пʼять… — під його суворим поглядом виправилася. — Еее… може три.

— І ти зібралася літати?! — підвищив він голос.

— Я нормально почувалася.

— Засинати посеред дня — це не нормально почуватися!

— Але ми постійно ночами не спимо, — я накрила його руку своєю. — Все було як завжди. Богдане, не сердься.

— Я не серджуся, — він видихнув, перегорнув наші руки, щоб вже самому накривати мою і куди спокійнішим тоном сказав. — Я хвилююся.

Слова загріли зсередини і я несміливо усміхнулася.

— Все добре.

— Так… — Богдан окинув мене задумливим поглядом. — Ти була бадьорою зранку. Та і зараз виглядаєш нормально.

Я миттю перестала усміхатися і прислухалася до себе, бо ці слова були не на пустому місці. Я і сама про це вже думала. Нічого незвичайного не відчувалося, тільки гіркий присмак кави на язиці. А так я б навіть зараз з ним поспарингувала.

— Так і є.

— Не подобається мені це, — нахмурився Богдан.

— Мені теж, — кивнула я.

Якийсь час ми мовчали. Він погладжував великим пальцем мою руку, я думала, що справді все дивно. Внутрішнє занепокоєння повернулося, хоча я не могла знайти причин.

— Пройдеш завтра медобстеження, — сказав Богдан. — І обіцяй, що ніяких літаків, якщо тобі погано чи не виспалася.

— Безпека — перше правило, — нагадала я.

— Пообіцяй. 

— Обіцяю.

***

Цікавий факт, у Ластівки пілотські права зʼявилися раніше за водійські. А чому і що у неї не так з кавою можна дізнатися у їхній з Богом історії)