14.2

Ластівка.

Я не могла заснути. Все совалася, то руку перекладала, то ногу, шукаючи зручнішу позу, у якій нарешті розслаблюся і засну. Все щось заважало, але що саме я не розуміла.

Соватися я врешті перестала, щоб не заважати Богдану. Лежала якийсь час нерухомо, насолоджувалася обіймами й просто тим, як добре поруч з ним. Але все одно ніяк не засинала, а я була не з тих, хто довго може нічого не робити. Врешті спробувала обережно перекласти його руку з мого боку і встати, але Богдан все одно прокинувся.

— Мала? — тихо запитав, не розплющуючи очей.

— Не спиться, Бодь.

— Мало на тренуванні сьогодні ганяв.

Я усміхнулася і поцілувала його у щоку.

— Піду попрацюю трохи.

— Тільки недовго.

— Постараюся.

***

Ері.

Ми з Марком були на аеродромі з першими працівниками. Він вдавав, що замислюється, чи не отримати пілотське. І за щедреньку винагороду напросився подивитися на все. Точніше, він пропонував гроші, але з нього навіть не взяли. Бо Марк няшка, а ще тут прихильно ставилися до тих, хто любить небо.

Тому Марк крутився з пілотами в ангарі навколо літаків, тоді балакав з диспетчером біля моніторів, а ще ходив аеродромом і витріщався у небо, коли злітали й сідали літачки.

Вони такі кумедні маленькі були! Ніколи такого не бачила. І хоча виглядали на настільки солідно, як пасажирські боїнги, але відчуття у такій дрібноті, я думала, були зовсім інакшими. Було навіть цікаво політати разок. При чому я розуміла, що з моїми навичками напроситися до когось з пілотів було не надто важко. Шкода, що я була зайнятою.

Я була на випробувальному терміні на кухні. Я ж майстриня влаштуватися на роботи куди завгодно. На аеродром, на якому взагалі не було вакансій, також могла. Для цього треба було лише подзвонити за кілька днів і з неймовірним ентузіазмом розказувати, як я мрію працювати у такому незвичайному місці, а тоді змусити дівчинку-помічницю з кухні захворіти. І це на вихідні, коли наплив гостей!

Дякую Андеру за усі його хімічні штуки. Не хотіла б я одного дня стати його ворогом.

Аеродром швидко згадав про мене і запропонував підмінити дівчинку на кілька днів. При чому я реальна розуміла, що вони збираються мене тупо використати й потім ніякої пропозиції не робити. Але я у ролі наївної й цікавої до усього студентки одразу погодилася на такий підробіток. Незвичайне місце ж! Який кайф варити тут каву! 

Ластівка зазвичай приїздила зранку, але години могли різнитися. Та Марк, який крутився то тут, то там, мене вчасно попередив про її приїзд. І коли вона вже здійснити передполітну перевірку, я відбігла «на секундочку у туалет», а насправді у підсобці відкрила ноут й швидко стала чаклувати, щоб на сусідньому великому аеропорті зараз «сідав» літак. 

Назар звʼязався з місцевим диспетчером рацією, прикидаючися помічником в аеропорті, і теж йому про це сказав. Дізнатися радіочастоти рацій і влізти у них, виявляється, не настільки важко.

— Так, він перевірив, дав поки всім відбій злетів. — почула через передавач Марка. — Бажано впоратися за пів години.

Клієнти, які приїхали разок політати хвилин двадцять, зібралися у будівлі й замовляли у нас чай з сендвічами, дивилися у вікна і на фотки на стінах та грали у настільний теніс. Ластівка ж ненадовго лишилася у літаку, але, на щастя, також пішла у будівлю. І хоча я була у перуці з чубчиком та окулярах, все одно підхопила усі брудні тарілки й змилася за двері їх помити.

— Ері, вона щось замовила, — почула я Марка. — Сіла на диванчик, так що норм.

Я кинула половину тарілок непомитими й вискочила за стійку, де метушилася Ліза.

— Що допомагати? — шепнула їй.

— Еспресо і зелений чай он тій, — автоматом сказала вона, розрізаючи сендвіч на трикутники, але тоді побачила, що до нас якраз йшла нова родина. — Ні, прийми у них, я приготую.

— Ой, а можна навпаки? — я зробила великі благальні очиська. — Я з оплатами не розібралася ще.

— Гаразд, — швидко відповіла вона. — Але і це замовлення віднеси он тій парі.

Я з ентузіазмом закивала і швиденько збігала до потрібного столика, оминувши Ластівку на дивані зі спини. А тоді приготувала їй каву з чаєм (це що за виверт такий?) з особливою приправою від Андера.

— Лізо, пробач, кому була кава з чаєм? Можеш віднести, все готове? — я швидко говорила, забираючи зі стійки нові брудні чашки. — Я чистий посуд принесу.

І перш ніж вона встигла відреагувати, я вже змилася за двері й з ненавистю подивилася на брудні тарілки й чашки. Ненавиджу готувати, блін! І мити посуд теж. Чого не зробиш для справи, звісно, але за кілька годин я цим вже переситилася на рік вперед. За цей день хлопці мені тепер точно зобовʼязані робити сніданки.

Поки я мила посуд, приносила його назад і слухала бурчання від Лізи, Ластівка встигла відпити (з обох чашок по черзі! Що за прикол?), а за кілька хвилин її голова схилилася на бік.

— Ері, вона спить, — підтвердив Марк, який бачив її з іншого ракурсу. — Давай. Часу мало.

— Снодійне легке, щоб природно почувалося, — в черговий раз нагадав мені Андер. — Будь дуже мʼякою.

Мʼякою, блін. Та я сама лагідність!

На щастя, усі, кому було нудно через відбій, все у нас замовили раніше. Зараз пили і їли це та продовжували створювати метушню у залі, а тому злиняти з-за стійки від Лізи вдалося без проблем.

Я миттю переодяглася, змінила перуку та окуляри, а тоді у залі сіла біля Ластівки. Це не був повноцінний маскарад і впізнати мене можна було, звісно. Але до Лізи ми сиділи боком, при чому від неї мене відгороджувала Ластівка. А люди не настільки уважні, шукають знайомий образ зазвичай по одягу, зросту і кольору волосся. Тому кілька хвилин загубитися у натовпі й зійти за знуджену клієнтку у мене були.

Я непомітно розстібнула її рюкзак і приліпила датчик всередині, на шві під лямкою у верхній частині. Він був невеличким і мʼяким, тому міг відчуватися як потовщення на шві. Побачила б вона його лише якщо вивернула верхню частину рюкзака, а навіщо це робити у звичайному житті я уявити не могла.