9.2

Ще раз проводжав мене з Назаром Марк ще більш похмурим поглядом. Моя ж усмішка сяяла на все обличчя. І поїздка мене не розчарувала ні на мить.

Поки ми ще виїжджали з міста, я знову встигла звикнути до мотоцикла і швидкості. Але коли почалася траса… ой, йо. Це було єдине, що я встигла подумати, коли Назар раптом додав газу. А далі свідомість заполонив спочатку природний жах, а тоді — кайф. 

Серце билося, мов я не сиділа, а бігла за цим мотоциклом, стираючи підошви кросівок. Дихання перехоплювало, але варто було згадати, що я сиджу за спиною у Назара, відчути, як я стискаю руки на його пресі, як приходив спокій і можливість вдихнути. Точно, все в порядку. Я тут не помру, він не дасть. А тому можна вдихати швидкість на повні груди.

Він, до речі, на стоянці зняв з себе шкіряну куртку і накинув на мене, скептично дивлячись на мої голі ноги. Але штани знімати не пробував, хоча у мене цей жарт крутився на язиці. Щоб не хмурився і ми нарешті поїхали, мені все одно довелося жартувати, що поряд з таким гарячим хлопцем не змерзну. 

Назар тоді усміхнувся, хоча мав рацію — вітер був шаленим. Ще б пак, якщо ми самі його гнали! Тому куртка зайвою точно не була, а інколи я навіть притискалася до його спини сильніше, щоб і хлопця зігріти. Не то щоб він дрижав чи взагалі здавалося, що йому холодно, але я відчувала певну вину, що він в одній футболці.

На марковому повороті ми чомусь зупинилися на узбіччі. Назар підійняв скло, а тоді повернувся і мені теж допоміг.

— Хочеш ще покататися?

— Звісно!

— Тоді їдемо далі?

Я глянула на поворот, оцінила, що хлопці точно позаду нас і з ентузіазмом закивала. Назар задоволено усміхнувся, перевірив, як я закрила шолом (треба ж і самій вчитися!) і ми поїхали. 

Погнали. Ще швидше і безумніше, бо ми далі від міста, тим менше машин можна було зустріти. А якщо такі й були, він легко обʼїжджав їх, а у мене від цих легких віражів завмирало серце.

Коли ж ми врешті приїхали «додому», хлопці зустрічали нас незадоволеними поглядами. Марк так точно. Особливо те, як я знову чмокнула Назара у щоку, дякуючи.

— І де ви були так довго?

— Каталися, — блиснула я шаленою усмішкою і Марка теж чмокнула у щоку. — Не дуйся, сонце. Тепер ми всі твої.

Від цього він відтанув. А як взагалі було не відтанути, коли поруч була я і настільки світилася радістю зсередини? Зробіть дівчину щасливою і, будь вона хоч Ерідою, а лиш своєю присутністю підійматиме настрій усім навколо.

В той день ми так і не працювали. Смачно (!) поїли, тоді стріляли й ганяли на приставці (Назар скептично коментував усе, що відбувалося у грі, хоча був не проти продовжувати й сам пропонував нові траси), тоді поставили якийсь фільм про крадіїв, але більше тринділи під нього з пивом. 

Хоча я не пила, а ще десь на середині фільму почала засинати. Мене все хилило у сторону, а тоді, здається, голова так і впала спочатку Марку на плече, а тоді — на коліна. Прокинулася я від того, що закінчився фільм. А може і ні, але цього фонового шуму вже не було.

— Не горлань, — шикнув на когось Марк.

— Що з цією сонькою? — неголосно запитав Андер.

— Я віднесу.

Хтось точно рухався поряд, ніби вставав і пішов. Ще я відчула, що була накрита коциком і це робило тепло у тілі та на душі. А тоді моя подушка обережно засовалася, встала з-під мене і справді підхопила мене на руки.

— Марк, — мугикнула я. 

— А?

Але замість відповіді сонна я легко погладила його рукою по грудях і вдихнула його запах. Мені було настільки добре і гармонійно, що я майже заснула знову.

Він заніс мене, вклав на ліжко і накрив ковдрою, а мого проблиску свідомості ще вистачило на жарт:

— Що, навіть не до тебе?

— Наступного разу віднесу туди, — пошепки пообіцяв він.

І в цьому точно була усмішка, він теж наполовину жартував. Але я пробурмотіла:

— Домовилися.

— Неочікувано, — хмикнув хлопець і погладив мене по плечу, яке єдине показувалося з-під ковдри. — Добраніч.

— Наснюся тобі.

— Чекатиму.

Марк поправив у мене на плечі ковдру, поплескав і пішов, а я, здається, заснула ще раніше, ніж за ним зачинилися двері.