Глава 8. Перегонник

Третім, кого привів Марк до нашої милої тусовки ноунеймів, був, хм… мабуть, чоловік. Назвати його хлопцем у мене вже язик не повертався, бо цей хлопець точно був старшим за мене років на пʼять. Мінімум. І якщо Андера з Марком я ще сприймала як ровесників, то цього одразу побачила старшим. Втім, таке враження лишилося ненадовго.

По факту, це він привіз Марка, а не навпаки. Бо коли ми з Андером, здивовані дуже різкими звуками з вулиці, вибігли перевірити, чи ніхто нікуди не врізався, з-за керма вставав саме він. А Марк вийшов з пасажирських дверей, при чому виглядав дещо дезорієнтованим. Хоча може мені здалося.

— Це що за діти? — запитав новачок.

Ми виглядали, певно, і справді не надто доросло. Буває одяг, який додає тобі серйозності, а буває такий, у якому виглядаєш мов дитя. Якщо ти не бородатий брутальний мужик, але це було не про нас з Андером. 

Він худорлявий, хоча і високий, а в незастібнутому білому халаті й окулярах поверх лоба міг скосити за підлітка-переростка. Я ж без макіяжу, у коротеньких шортах і такому ж незастібнутому халаті з великими на мене окулярами теж була скоріше дівчинкою, аніж дівчиною.

Задовбалася я за тиждень виглядати дорослою. Бо хто найме девʼятнадцятирічну, хай і інтерном? Ні, тут треба мати трохи більше років, за які я типу встигла отримати диплом. Тому і візуально я підмальовувала собі кілька років.

— А це що за бородатий старий? — одразу ж запитала я.

— Ви одне одному сподобаєтеся, — усміхнувся Марк і кивнув нам усім на будинок. — Ходімо.

Та ми з Андером спершу збігали у гараж, лишити там цей аля лікарський «захист» і перевірити, що без нас там нічого не рване. А тоді вже вийшли до них у вітальню. Андер бухнувся на диван поряд з новеньким, а я оцінила і сіла на підлокітник крісла до Марка, щоб бути навпроти. Збоку дивитися не зручно.

— То ти водій, — сказав Андер те, що нам зранку крупицею видав Марк.

— Перегонник, — поправив новенький.

— І як ти заїхав у діаманти? — з цікавістю запитала я.

— А ти колись пробувала наздогнати машину бігом? — він подивився на мене з насмішкою, від чого я несвідомо розпрямила плечі й трохи задрала ніс.

Лізти й ставити банальні питання мені чомусь не хотілося, тому я легко довірила Андеру про усе його розпитувати. І мені здавалося, що там, де він нормально відповідає Андеру чи Марку, він би знайшов як наді мною понасміхатися.

Я вдавала, що не так вже мені й цікаво. Ніби й слухаю, але лише тому, що вони балакають. А так… Він же спілкувався з хлопцями й час від часу поглядав на мене, мов чекав чи запрошував. А може хотів розкусити, що було складно зробити, поки я мовчала. А я хотіла розкусити його першим.

Амплуа дорослого для мене розсіялося ще тоді, поки я мовчала. Він розповідав трохи про перегони й машини, а я відчула, що який він в біса дорослий? Хіба прожив більше, а так готовий за нами кинутися в авантюру, бо від перспективи в очах загоряються іскорки. І бо можна класно поганяти. Він сподівався на це.

Марк поклав руку на підлокітник позаду мене, бо ніби, а куди її подіти? Я ж подумки усміхнулася. Одразу хоче показати новенькому, що тут до чого, і сподівається, що я нічого не зрозумію. Бо ж насправді між нами нічого не було, фіга з два у нього були права так робити.

Новенький цей жест відмітив і з легким примруженням глянув на мене, після чого усміхнувся. Мені здалося — зрозумів. Що я все зрозуміла і що мене це усміхає. Як, втім, і його бажання зловити мій погляд. Щоб я, сидячи поруч з іншим, з далеким, але натяком на обійми, дивилася на нього і думала саме про нього.

Зібралися три хлопці й приваблива дівчина під однією стелею, ха.

— А як тебе звати? — врешті запитав Андер.

— Майлз.

У мене ж в голові одразу клацнуло. Майлз, водій для крадіїв і місцями специфічний гумор Гвоздя, саме від якого йшли більшість прізвиськ діамантів. Це «На драйві», по любому. І воно зачіпає самолюбство цього трішки дорослого хлопця.

— Тобто Бейбі? — з лукавою усмішкою уточнила я.

Новенький ледь помітно підтиснув губи, але все невдоволення і сумʼяття я прочитала по його очах, які дивилися на мене.

— Мені до вподоби перший варіант, — врешті сказав він.

— Тобто тобі дали прізвисько від прізвиська персонажа у фільмі, а ти взяв собі імʼя цього вигаданого персонажа? — продовжувала я робити йому незручно.

— Приблизно так.

— Я не буду тебе так називати, — весело заявила я.

— Чому?

— Та ну, мов якийсь нудний америкос. Інша справа — Бейбі, — протягнула я.

Десь двадцятипʼятирічний Бейбі свердлив мене поглядом, але я продовжувала лукаво усміхатися і дивитися на нього з-під опущених вій. Не пробʼєш. Зараз твій хід, хочу твою реакцію. Андер з Марком мовчки переводили погляд з нього на мене і назад.

— Зійдімось на Назарі, — врешті сказав новенький.

— Як тобі краще, Назарчику. Хоча Бейбі, звісно, це взагалі відпад, — я закотила очі, ніби кайфуючи, а тоді з усмішкою скосила погляд на Марка. — Скажи, милий?

Єєєє, бінго! Обидва хлопці язики проковтнули від невинних слів симпатичної дівчинки. Я в цей момент внутрішньо валялася на підлозі зі сміху від виразу їхніх облич і почувалася не менш як королевою. Ні, богинею!

— Чвари й розбрат, — вторив моїм думкам Андер.

Схоже, ми з ним добряче повеселимося.