Глава 6. Успішна справа

Через поверх вниз від нашого офісу розташовувався коворкінг для стартапів. Він теж кілька поверхів займав по факту, але нас найбільше цікавив саме його верхній, який найближчий до офісів, де буду я.

Серед великих корпорацій робота зі стартапами була трендом. Повсюди запускали акселераційні програми під свою компанію, внутрішні інкубатори, обговорювали «стартап мислення» і корпоративні стартапи. 

Працювати або принаймні розташовувати свій департамент інновацій там, де тусили стартапери, теж було модним. Або і створити у себе такі умови, щоб стартапи самі до тебе приїхали працювати. Бо так народжуються «проривні ідеї», культивується «інноваційне мислення» і взагалі тут нетворкінг.

Завдяки цьому всьому, через поверх вниз у нас і був коворкінг. Хоча як він реально допомагав знаходити ті самі проривні ідеї чи в якому місці був нетворкінг, крім ліфта, я так і не розуміла. Можливо, за два тижні я цього просто не встигла.

План «мого» поверху у мене і так був, а за дві години я примудрилася по фотках з тегами чи локацією приблизно прикинути й намалювати план коворкінгу. А ще — зламати їхню базу даних і вписати в резиденти на верхній поверх компанію «Геній корпорейшн» з одним працівником — Марком.

Наступного ранку прямо перед роботою ми купили два air tag, благо департамент інновацій мав відносно лояльний графік, а офіс знаходився у центрі, так що знайти поблизу магазин техніки не було проблемою. 

Грати довелося багато. Спершу — щоб без підозр крутитися на поверсі у ліфтів, аж поки за Марком не спустився адміністратор коворкінгу з пропуском і не забрав його. Бо їхати інакше як одним ліфтом ми не могли. 

Потім — біля рецепції, поки через поверх вниз Марк сварився з адміністратором, що йому не встигли зробити власний пропуск до його приїзду. Він же бо записався та оплатив своє місце ще тиждень тому! 

В результаті, поки я дісталася свого робочого місця, вже встигла втомитися. А я ж навіть не почала працювати! По справжньому, а не виконувати ті завдання, які мені накидали «колеги».

День пройшов безумно. Навіть не уявляла, скільки я рухаюся і наскільки неочікувано, щоб виманювати потрібне у потрібних людей! Кілька лайливих повідомлень від Марка вдень мені це пояснили. Добре хоч, що air tag дозволяв слідкувати за локацією і переміщеннями одне одного, тому ми примудрилися активувати кристал всього двічі, та і тоді Марк швидко підходив ближче до мене.

Зате у машині він мені весь мозок виїв тим, як гасав усім коворкінгом за мною. І наскільки слідкувати через air tag все одно не зручно, хоча це краще, ніж нічого. Тому ввечері я накатала невелику програмку, яка з'єднувала обидва наші теги й показувала, в скількох ми метрах. На вісімнадцяти телефон присилав сповіщення, на девʼятнадцяти починав вібрувати. І показував напрямок, щоб швидко орієнтуватися.

Пропуск Марку, до речі, зробили до вечора. Підсуєтилися. Це було доволі швидко і круто, бо пропуски у них були персональні, з надрукованим імʼям і назвою компанії. 

Так що ще я вислуховувала від хлопця про «Геній корпорейшн» і те, як йому ходити з таким. Бо деякі двері на поверсі теж відчинялися по пропуску, тому зручно його було носити на шиї, як бейдж. І це вже була певна сформована там культура, вони звикли читати одне про одного по пропусках на шиї. Але тут, крім зловтіхи, Марк від мене нічого не добився.

Наступний день, з моєю програмкою, пройшов куди легше. І я нарешті змогла сконцентруватися на роботі.

Влаштовувалася на роботу я інтерном ким завгодно, я майстерно проходила співбесіди й вже розбиралася в азах десятка професій. А от коли виходила на роботу, моїм завданням ставало дістатися до корпоративних секретів і крутих технологій.

Зі спритністю рук, навичками акторства й азами хакерства це було не важко. А якщо врахувати, що в інтернів у таких місцях зазвичай є свій ментор чи наставник, який відповідає за адаптацію, а ще йому можна ставити скільки завгодно будь-яких (у межах розумного) питань, то завдання ставало і того легше.

Я легко грала компанійську дівчинку-цукерочку, яка раділа потрапити сюди й трохи соромилася, бо ще невмійко. Усі зазвичай намагалися створити для мене дружню атмосферу і в усьому допомагати та підтримувати, бо як же не допомагати такій милій дівчинці. Особливо коли вона у спідничці з нафарбованими віями, а ти чоловік.

За кілька днів я зазвичай знала, де знаходиться й у кого є доступи до потрібного мені. Потім лишалося дістати чи скопіювати пропуски потрібної людини (а інколи відбитки пальців), підібрати чи зламати її пароль і можливо пошаманити у корпоративній системі. Можливо — запустити кілька вірусів, щоб підчистити усі компʼютери, де була інформацію по проєкту. Вона мала лишитися лише у мене.