Поки я мила посуд, оцінювала, що ж мені по факту брати. Тобто на скільки. Ніби як чим більше речей, тим більше шансів облазити кишені Марка. Так, це справді повʼязано. А з іншого боку, чим більше речей зберу, тим менше залишиться, коли я втечу. А я сподівалася, що це буде скоро.
Врешті лазили у мене по шафах ми вдвох, бо Марку все одно не було чим зайнятися, а я оцінила, що так у мене буде більше шансів лазити ще і по його кишенях і взагалі під одягом. Якби хлопець сидів нерухомо на ліжку, це було б складніше.
Він згрібав все, не задумуючися. Ціла полиця футболок? Беру усі. Я тут же підбігала і половину перекладала назад, користуючися моментом і змушуючи його то потримати у руках футболку, то цілу стопку футболок, то повернутися покласти її назад на полицю, то ще щось.
В результаті я зрозуміла, що у кишенях у нього нічого немає, як і взагалі під сорочкою. Цей факт змусив нахмуритися і задуматися, а тому я підхопила вже майже повну сумку і понесла ближче до дверей. Мені потрібна була хоча б мить, коли він не бачить мого обличчя, щоб дати собі право на ці емоції.
Ставила я сумку довше, ніж мить, бо за цей час Марк встиг відкрити останній ящик і почав згрібати в іншу сумку спідню білизну.
— Марк!
— Що? — він глянув на моє обурене обличчя і підняв брову. — Вирішила все ж мої поносити?
Я на це фиркнула, а хлопець з усмішкою продовжив:
— Симпатичні трусики. Свої не дам, ходи в цих.
Балабол…
— Хм, а це що?
Марк дістав з ящика червоний предмет трохи більший за палець, а у мене спалахнули кінчики вух. Чорт! За мить я підскочила й вихопила у нього з рук, сподіваючися, що він нічого не встиг зрозуміти.
— Губна помада!
Я відкрила один з ящиків столу і швидко закинула його туди. Все одно це була фігня з Китаю, яку я замовила, бо коштувала вона одне євро. Не тому, що гроші були проблемою, а бо усі люблять майже халяву. Але сподіватися за таку вартість не було на що, тому я як спробувала, отак він і валявся в ящику.
— З особливими функціями? — лукаво запитав хлопець.
Дарма сподівалася.
— Теж таку хочеш? — я розвернулася і, копіюючи його нещодавній вираз обличчя, підняла брову.
— А мені подобається, що ти до мене його не береш.
Попри те, що всередині я вся спалахнула, я підійшла до хлопця, забрала у нього сумку і мʼяко відсунула його рукою від ящика зі спідньою білизною.
— Стіни тонкі, — сказала йому через плече і стала складати у сумку труси з ліфчиками.
Переварював він цю фразу мовчки, але точно не спокійно. Я відчувала на собі погляд і він був настільки вагомим, мов хлопець торкався мене. Спиною аж пробігали іскри. Якщо врахувати, що я складала гарні (я завжди носила тільки такі) комплекти білизни, а він міг це бачити…
Само собою уявлялося, як би він на мене дивився у цій білизні, від чого моє серце билося ще швидше. А коли я через цілу вічність закінчила і повернулася, очі Марка були темними, мов весь цей час він уявляв те саме.
Я завмерла, але не тільки через те, що задивилася у його очі, а й бо не знала, що робити. Згадалося, що кристал у його кишенях я не знайшла, а від обдумування плану він мене відірвав своєю знахідкою. Під цим поглядом та з усіма хвилюючими думками, які стрілами носилися у мене в голові, придумати план було тим паче складно.
— Їдемо? — неголосно запитав Марк через ще одну вічність.
І оскільки нічого придумати я так і не спромоглася, то кивнула. Він, мов джентльмен, забрав у мене сумку, а потім і другу біля дверей підхопив.
Дорогою ми перемовлялися без напруги, але вʼяло. А в будинку він знову здав мене у руки Андеру.
— Не вийшло, — констатував він.
— Ще не вечір, — буркнула я. — Нащо тобі це?
— Ластівка з Богом?
— Так.
— А чого ні? — хлопець знизав плечима. — Це було б прикольно. А нахімічити щось мені не складно.
— Тобто ти не «за», ти «не проти»?
— Можна і так сказати. Але мені цікаво.
— Що саме?
— Та вже цікаво, — Андер усміхнувся. — Двіж почався, ви воюєте. Є з ким на приставці рубитися. А приз може бути вельми хорошим.
— Ми не воюємо, — сказала я, обдумуючи інші його фрази.
— Називай як хочеш.
Я кивнула, все ще обдумуючи мотивацію цього хлопця і на чиїй стороні він може бути у яких ситуаціях. Він теж не ліз, а Марк швидко повернувся.
— Боже, яка слухняна дівчинка стала, — прокоментував він те, як спокійно ми знову сиділи.
— Базікало, — без злоби відповіла я.
— Ви ж привезли щось смачне? — запитав Андер.
— Еее, ні.
— Як ні? — хлопець витріщився на нас круглими очима. — Про що ви взагалі думали?
Я ж переглянулася з Марком, згадавши, про що саме я думала наприкінці. Озвучувати це я точно не збиралася. І чомусь була впевненою, що і Марк згадав те саме.
— Замов піцу, — відмахнувся він від Андера.
Той щось бурчав, а я вирішила терміново розібрати речі. Дуже терміново. От саме в той момент треба було розбирати речі, аби не ловити на собі цей погляд. Мене починало здорово хвилювати, які спогади у нас тепер є.