Глава 1. Зустріч у метро

Як тільки я вийшла з офісу, чомусь стало неспокійно. Це було дивно, враховуючи, що щось незаконне я робила тільки там і зазвичай все було якраз навпаки. Та і тільки в особливі дні, після яких в офіси я більше не поверталася.

Своїм відчуттям я звикла довіряти, а тому йшла спокійно, але розсіяно оглянулася навколо, ніби як від нудьги. Тоді використала ще кілька фішок, як от дивитися у відбивання у скляних вітринах, але нічого не помітила. 

Я навіть загальмувала перед входом в метро на мить, гортаючи щось у телефоні. Насправді я думала, чи варто мені туди заходити. Врешті вирішила, що метро це вдаліший варіант, ніж таксі. Прослідкувати за таксі доволі легко, а в метро у мене навпаки є можливості загубитися. Виявити, що не так, також. Натовп це моя стихія.

Година пік на станціях й у замкнених вагонах для крадійки — найкращий час. Колись я з цього починала, а тому легко маневрувала і з пів погляду маркувала для себе людей по розробленій самою схемі. Переважали заклопотані або втомлені, хоча не від світу цього теж траплялися, як і інші типи. Зі схеми ніхто не вибивався, але це скоріше змушувало переживати, ніж заспокоювало.

Станція була з пересадкою, а тому з вагона вийшло багатенько народу і я змогла легко стати біля дверей у кінці, щоб мати за спиною таку собі «стіну». Не чекати ж, що хтось відчинить ці двері між вагонами під час руху? Про всяк випадок я навіть озирнулася, але у вагоні попереду не побачила нічого підозрілого.

Поки я озиралася, людей напхалося багатенько. І не встигла я їх усіх промаркувати, як з другої спроби двері зачинилися і поїзд поїхав, а разом з цим несуттєвим «ривком» хлопець прямо переді мною ледь на мене не впав. 

Звісно, як крадійка я одразу помітила, що впав він не просто так і одна з рук смикає за ланцюжок на моїй шиї. Та і майстерності хлопцю не вистачало. А от сили — так. Бо хоча я і потягнулася рукою одразу, але завадити йому просто не змогла. Надто міцно тримав, а іншою рукою схопив мою.

Чорт, він настільки нахабно це зробив, що я до такого взагалі не була готовою. Завжди спершу передивляюся периферію, бо саме там відбувається найцікавіше. Не буде кишеньковий крадій у тебе маячити прямо перед обличчям! Тому я навіть кут зору розширювала, робила багато вправ на це. 

Та хлопцю переді мною видно не вистачало таких знань, так само як і спритності рук. Він навіть не намагався зробити це непомітним, хіба для випадкової публіки зіграв оце «падіння». Мені ж він безсоромно дивився прямо в обличчя, коли я пробувала вільною рукою розтиснути його кулак з моїм кристалом.

— Ері, я сильніше, — усміхнувся він. — Не вийде. Не нервуй людей довкола.

На нас ніхто не дивився, принаймні хлопець собою закривав мене від майже усіх, а люди збоку легко проковтнули момент з падінням. Хоча ні, лиш краєм ока помітили це, а насправді всім було пофіг. Втикали далі у телефони чи прислухалися до музики у навушниках. 

Якби я енергійно розмахувала рукою, намагаючися її вирвати, то повернулися б до нас, звісно. Але я так не робила, бо це нас би спалило. А справи діамантів — це справи лише діамантів.

— Ти хто в біса такий? — запитала роздратовано.

Я його бачила вперше. Хоча зрозуміло, що діамант, але навіть приблизно не уявляла, хто це. Ця еліта криміналу була тісною спільноткою, але таке все ж було можливим. Бо мова йшла не про кілька десятків, а за таких умов вже можна було «загубитися», хоча й не багатьом. 

Мене от теж не знав майже ніхто. На мою радість. Бо опинятися ось у таких ситуаціях я зовсім не хотіла.

— Марк, — легко сказав хлопець. — Ай, лоскотно. Може досить?

Лоскотно йому, блін! Я намагаюся однією рукою розтиснути залізний кулак, а він каже, що лоскотно!

— Віддай.

— Ері, не сміши. Нам виходити зараз, до речі.

— Нікуди я з тобою не піду! — фиркнула я.

— Тоді у тебе є секунд з двадцять, щоб забрати його.

Марк усміхнувся і навіть руку мою відпустив, чим я тут же скористалася і пробувала розтиснути його кулак вже обома руками. Завдяки тому, що ми стояли доволі близько один до одного, треба було на нас спеціально дивитися, аби це помітити. Чого ніхто не робив.

Якби ж у мене виходило! Сила точно не була моєю сильною стороною. Але навіть розуміючи, що хлопець ніби насміхається і сам дав мені так «бавитися» й пробувати забрати кристал, я продовжувала це робити. Аж поки поїзд не зупинився на наступній станції.

— Ходімо.

Марк забрав кулак з затиснутим кристалом, а натомість взяв мене за руку і потягнув за людьми на вихід. Це була ще одна станція пересадки, всі виходили, а тому навіть з кінця вагона ми легко вийшли.

Руку я одразу вирвала і зупинилася. У натовпі хтось щось пробурчав, але загалом він став нас оминати з двох сторін. Так, Марк зупинився за мною, повернувся і з цікавістю схилив готову на бік. 

Я ж не розуміла, що мені робити. Ще ніколи не була у подібній ситуації, це сильно дискоординувало. Я, звісно, була проти будь-куди йти за ним. Але мій кристал… 

Марк, мов відчувши мої думки, кивнув на поїзд позаду:

— В принципі можеш поїхати. Але якщо хочеш кристал, то ходімо зі мною.

Це і так було очевидним, але він ніби окреслив дедлайн для моїх сумнівів. А поїзд довго не стояв на станції. Обережно, двері зачиняються. Кілька секунд, аби встигнути на нього. Але двері справді зачинилися і він поїхав, а цей гул у тунелі мов підштовхнув мене до єдиного можливого сценарію.

Я відвела погляд і насупилася, але тоді нехотя зробила крок вперед. Марк усміхнувся, обійняв мене за плечі й мʼяко повів вперед.

— Не сумуй, мала, все буде добре.

— Не чіпай мене.

— Буркотуха, — весело сказав він, але відпустив.

Мені все це категорично не подобалося, але доводилося йти поряд. А що лишалося? І хоча я була у сумʼятті й взагалі сердилася на нього, але водночас не могла не відмітити, що він дав мені час ніби самій прийняти рішення. 

 «Ніби», бо зрозуміло, що рішення у мене не було. Але якби він не зупинився за мною, мені б все одно довелося врешті бігти за ним. За кристалом. І це виглядало і відчувалося б мною як повна цілковита нікчемність. А так він дав мені час прийняти усе, хоча й не був зобовʼязаний цього робити.