Розділ 11. Сон чи реальність?

Олександра 

Одкровення, якими поділився зі мною Рейнар, шокували. Його неконтрольована сила, прохання до богині та моя поява тут... Все це виглядало фантастичним і якимось нереальним. І ця нова та свіжа ідея змусила мене завмерти. Я все ще сиділа в кріслі, що стояло біля вікна його спальні, і пробувала на «смак» цю думку. Схоже, для минулої мене вся ця ситуація була нереальною, немов я ніколи не могла уявити, що опинюся в світі, де магія, некроманти та лічі — справжня реальність.

 Я вчепилася в цю ідею, наче у тонку нитку, що вела мене до мого минулого, але вона вислизала, залишаючи лише печіння в грудях — суміш злості, страху і відчайдушного прагнення зрозуміти, хто ж я насправді. Чому богиня, якщо це її воля, вирвала мене з мого світу, стерла пам'ять і залишила з цими шлюбними татуюваннями, які пульсували на шкірі, наче живі?

Я стиснула кулаки, відчуваючи, як візерунки на зап'ястях нагріваються, ніби намагаються випалити відповіді прямо з мене. Ліч, про якого говорив Рейнар, був загрозою, але я відчувала — він знає про мене більше, ніж я сама. І якщо я потрібна, щоб зупинити мерця, то я не збиралася ховатися. Я хотіла правди, навіть якщо вона вела в прірву.

В спальні було холодно, незважаючи на тліюче вугілля в каміні, яке відкидало криваво-червоні відблиски на стіни, вкриті шовковими квіточками — новим вибриком напівживого замку. Ліжко, що стояло біля стіни, здавалося надто темним, а повітря було просочене запахом старого дерева і чогось різкого, наче відлуння магії, що застигла в камені.

Рейнар стояв біля шафи, збираючись у душ, його пальці повільно розстібали комір сорочки, але рухи були напруженими, ніби він відчував ту ж тривогу, що і я. Чоловік не дивився на мене, але ця тиша, що оточувала нас, була важкою. Мої руки тремтіли, а татуювання слабо світилися, немов передчуваючи щось, чого я ще не розуміла. Я хотіла кричати, вимагати відповідей, але горло стиснулося, і я закрила очі, намагаючись вхопитися за уривки минулого, які вислизали, наче дим.

І тієї ж секунди мій розум відніс мене геть. Я уявила зелений парк, доріжки, посипані гравієм, шелест листя і далекий гул... машин? Картинка була такою живою, що я майже відчула запах трави, але вона раптом розірвалася, наче тканина.

Ніч. Мокра бруківка після дощу, що блищала під тьмяним світлом ліхтарів. Я стояла на мосту над річкою, чиї води ревли десь внизу, наче голодний звір. Поруч — силует, розмитий, як тінь у тумані. Чоловік? Жінка? Я не могла розібрати, але злість і розгубленість накрили мене новою хвилею відчуттів.

Ми сперечалися, мій голос тремтів від люті, а слова гучно рвалися з губ, але їхній зміст розчинявся в повітрі. Я крикнула щось у відповідь на його колючу фразу, і мій візаві рикнув, штовхнувши мене в плече так сильно, що я похитнулася.

— Не забувайся, Сашо! Я можу знищити тебе в будь-який момент... — його голос був наче гуркіт грому, і я випалила у відповідь:

— Те саме стосується і тебе. Чи ти думаєш, що я не в курсі твоїх махінацій?

Мої слова зависли в повітрі, але я не встигла договорити. Незнайомець зробив крок ближче, його силует тремтів, наче тінь на воді, і його очі спалахнули неприродним світлом. Він штовхнув мене знову з силою, і міст зник з-під ніг.

Я падала, вітер бив мене в обличчя, а річка внизу гуркотіла, розбиваючись важкими хвилями. Мій крик застряг у горлі, але в думках я благала:

— «Я хочу жити! Будь ласка, я повинна вижити!»

Я отямилася, задихаючись. Спальня була темною, тільки місячне світло сочилося крізь щілини в віконницях. Мої руки палали, а на них сяяли татуювання, пульсуючи, наче живе серце. Я відчула, як під моїми ногами затримтіла підлога, і підхопилася, притискаючи долоні до грудей, але жар не вщухав. Тіні в кутку ворушилися, і я почула шепіт, ніби замок кликав мене.

Рейнар вискочив з ванної: волосся мокре, халат розв'язаний. Його очі розширилися, коли чоловік побачив мої руки, і він завмер, дивлячись у кут. Адже саме там виник образ ліча: його порожні очниці світились мертвим світлом, а погляд був важкий, наче могильна пліта. І саме тоді я почула дивні слова у своїй голові:

— Ти сама до мене прийдеш...

Голос ліча розтанув, ніби його й не було, але повітря залишилося напруженим і гудячим, як перед грозою. Кімната здригнулася, тіні затремтіли на стінах, і все навколо немов на мить втратило свою чіткість. А я відчула, як волосся на потилиці стало дибки.

— Він прийшов за тобою, Олександра, — хрипло вичавив Рейнар, обличчя якого стало блідішим за мармурову підлогу. — Схоже, мертвий маг знає про тебе набагато більше, ніж ми можемо собі уявити. І просто так він не відстане, — мій тимчасовий співмешканець говорив швидко та напружено. — Я не знаю, що йому потрібно, але постараюся це з'ясувати. І з ним треба покінчити якомога швидше, інакше...

Він не закінчив свою промову, але мені й не потрібно було. Я і так зрозуміла. Всередині все вже стискалося у тривожний клубок. Що б не мав на увазі ліч — навряд чи йшлося про букети та дружні візити.
Мій розум, зрадницьки живий у такі моменти, сам намалював картинку: обличчя, вирізане з сірої шкіри, очі, що палають зеленим вогнем, руки, що повільно тягнуться до мене. Страшна, понівечена істота — і я, одна, в темряві, беззахисна...

Кадр ніби виринув з якогось моторошного... фільму, який я точно не дивилася, але знала — кожна деталь здавалася знайомою. Промайнув розмитий силует за спиною, спалах світла, кинуте заклинання — і порожнеча. Все злилося в кошмар, що спливав з глибини пам'яті, хоч я і не могла зрозуміти: це просто уява... чи щось більше?

Я ковтнула, намагаючись стримати тремтіння. Якщо навіть замок тремтів від його присутності — що вже казати про мене?

Більше сьогодні ми не спали. Тривога, наче крижаний кіготь, вчепилася в груди, вигнавши будь-яку надію на відпочинок. Я сиділа в кріслі біля вікна спальні, стискаючи підлокітники так сильно, що пальці заніміли. Замок був занадто тихий, і ця тиша дзвеніла у вухах, як натягнута струна, готова лопнути.