Розділ 10. На крок ближче до розгадки

Я стояла біля старого фонтану у внутрішньому дворику замку, все ще тримаючи долоні перед собою. Світні візерунки мерехтіли в напівтемряві, немов упіймані зорі. Мої слова — вимога пояснити все — зависли в повітрі, важкі, мов гроза, що ось-ось гримне. Рейнар дивився на мене. Його очі в сутінках блиснули, ніби відбили світло, якого тут майже не було. Чоловік мовчав так довго і важко, що це здавалося мукою. Наче він зважував, скільки правди я зможу витримати.

— Ходімо до замку, — нарешті мовив сій супутник. Його голос був м’якшим, ніж зазвичай, з хрипотою, що видавала втому. — Саймон, мабуть, вже щось готує. Ми ж так і не повечеряли в Рауді, як планували. Тож поговоримо, поки він порається на кухні. І під час вечері, якщо схочеш.

Я кивнула, відчуваючи, як голод, про який я геть забула, раптово стиснув мій шлунок. Питання й далі палили горло, але я рушила за Рейнаром, і мої кроки гучно відлунювали у тиші двору. Ми пройшли повз фонтан, де сухе листя хрустко шелестіло під ногами, та увійшли в замок. Всередині пахло старим деревом і чимось теплим та затишним — Саймон точно відчув наше повернення. Коли ми дісталися до кухні, зомбі вже гримів посудом: його синюваті пальці вправно орудували ножем, нарізаючи овочі, а на плиті шкварчала сковорідка, наповнюючи повітря ароматом смаженого м’яса й трав. Наш кухар кинув на нас короткий погляд, кивнув, мовляв, все під контролем, і знову поринув у роботу.

Рейнар же сів на своє звичне місце біля вікна, де місячне світло різко вирізало тіні на його вилицях. Я присунула стілець ближче, стиснувши кулаки, щоб приховати тремтіння. Візерунки на моїх зап'ястях і далі поколювали, а роздратування й відчай, що вирвалися у дворі, поступово змінювалися тривожним очікуванням. Він мав відповісти. Був зобов’язаний.

— Гадаю, втрата твоєї пам’яті пов’язана з тим, як ти потрапила сюди… і чому, — раптом почав мій співрозмовник. Його голос був низьким, майже шепотом, але в ньому відчувалася вага — ніби ці слова довго не могли зірватися з язика. Він дивився у вікно, але я знала, що некромант уважно слідкував за моєю реакцією. — Я не знаю, що сталося з тобою у твоєму світі. Але тут ти з’явилася, скоріше за все… через мене.

Я подалася вперед, уважно слухаючи. Серце пришвидшило хід. Рейнар продовжив, і голос його став ще тихішим, проте впевненішим:

— У мене… проблеми з викидами магії. Сили занадто багато, і вона не завжди мене слухається. Я часто йшов у ліс, щоб скинути надлишок. Але це не так просто, як звучить. Іноді магія… оживляла те, що не мало б оживати. Мертві тварини — олені, вовки, навіть птахи — вставали й бродили стежками та лякали місцевих. Тому й ходять чутки, що ліс проклятий. Хоча насправді все банальніше — просто моя магія шукала вихід.

Він замовк, пальці стиснулися на підвіконні, й я помітила, як чітко проступили жили на його руках. Я не перебивала — боялася, що чоловік знову замкнеться. Але в грудях все стискалося від передчуття.

— В один із таких днів, — продовжив він, — магія знову вирвалася назовні могутнім та неконтрольованим сплеском. Я відчував, що не впораюся, що вона знищить все — мене, ліс, замок. І саме тому я… звернувся до богині. Не знаю, чи почула вона мої слова, але сила раптом зникла, наче її хтось забрав. Нічого жахливого не сталося. Ніякого підйому нежиті, як я боявся. А коли я повернувся додому, — некромант повернувся до мене, і в його очах блиснув хижий відблиск, але там не було загрози — лише щось схоже на провину, — я знайшов тебе у своєму ліжку. Без пам’яті, без минулого. Лише з цими… — він кивнув на мої руки, де в тьмяному світлі ще світилися візерунки, — знаками.

Я подивилась на свої зап'ястя, відчуваючи, як холод просочується під шкіру. Візерунки слабо мерехтіли — тонкі лінії перепліталися, немов письмена на древньому сувої. Вони більше не здавались просто дивними, вони були частиною чогось більшого. Чогось, що пов’язувало мене з цим світом. І з ним. Із тією самою магією, яку він не міг контролювати.

— Потім з’явилися ці татуювання, — закінчив Рейнар, голос його став ледь чутним, майже винуватим. — А далі… ти й сама все знаєш.

Я застигла, намагаючись зібрати докупи все, що щойно почула. Він — некромант. Його магія випадково (а може, й не випадково?) притягнула мене сюди. Моя втрата пам’яті, ці візерунки, моя несподівана поява в його світі — все це виглядало, наче шматки мозаїки, яку я ніяк не могла скласти. Саймон, не зважаючи на нас, і далі дзвенів посудом, і запах смаженого м’яса став густішим, але я майже не відчувала його. Питання й далі палили зсередини, і я більше не могла мовчати.

— Тобто… ти вважаєш, що саме твоя магія затягнула мене сюди? — мій голос тремтів, але я змусила себе продовжити. — Але чому саме я? І що це за знаки? Ти казав, що вони шлюбні... але як? Якщо їх створила твоя магія, то що вони означають? І чому я нічого не пам’ятаю?

Рейнар зітхнув. Його погляд потемнів, наче він намагався побачити щось більше за моїми словами. Мій співрозмовник відкинувся на спинку стільця, але очей не відвів.

— Я не знаю, чому саме ти, — визнав він, і в голосі його прозвучала гіркота. — Можливо, випадковість, а, можливо, тебе обрала богиня. Чи, може… ти вже була з чимось пов’язана, а моя магія лише торкнулася цієї нитки. Візерунки… — некромант замовк, вдивляючись у свої руки, на яких мерехтіли такі ж самі татуювання. — Я не знаю чому магія нас поєднала, але з’явилися вони вже після того, як ти опинилася тут. І я підозрюю, що вони — ключ до того, хто ти є. Або… що ти є. — Чоловік замовк, а його очі звузилися. — Але ти права в одному: я сказав не все. Бо й сам не знаю всієї правди. Ще ні.

Я стиснула кулаки, відчуваючи, як візерунки на шкірі ніби нагріваються від моїх думок. Його слова звучали щиро, та між ними відчувалась недомовленість — чіпка, наче реп’ях на подолі.

— Тоді знайди цю правду, — мовила, і голос мій виявився твердішим, ніж я сподівалась. — Якщо я тут через тебе, якщо твоя магія мене притягнула — ти зобов’язаний розібратися. Я не хочу бути просто… фрагментом головоломки, Рейнаре. Я хочу знати, хто я.