Розділ 8. Хто вона?

Сходи, що вели вниз, були вузькими і стародавніми, а кам'яні сходинки місцями стерті і вкриті нальотом вогкості. Кожен крок віддавався глухим відлунням, хоч ми і намагалися рухатися майже безшумно. Повітря з кожною сходинкою ставало все щільнішим і важчим. Воно немов густішало, наче застуджене дихання старого — липке, застояне, з присмаком попелу і чогось безнадійно мертвого.

Еманації смерті тут вже не витали десь осторонь — вони були всюди: просочувалися через стіни, підлогу, та навіть саме повітря було наповнене ними. Магічна матерія цього місця була розірвана та порушена, і все живе, що ступало на ці сходи, ніби потрапляло в чужу реальність — ворожу і зламану, не призначену для живих.

Ми рухалися повільно, майже крадучись. Моє плече інстинктивно прикривало простір праворуч, а магія в пальцях залишалася настороженою, готовою спалахнути при найменшій загрозі. За спиною я відчував, як Олександра стиснулася, немов намагалася стати меншою та непомітнішою. З кожним кроком її напруга ніби передавалася мені — не страх, ні, а усвідомлення того, що кожен наступний крок може бути останнім.

— Ви в порядку? — прошепотів я, не обертаючись, просто вловивши тонкий рух і трохи збитий подих.

— Так, — пролунав у відповідь такий же ледь помітний шепіт. Хрипкий, але твердий. І цього було достатньо.

Я кивнув собі і продовжив спуск, відчуваючи, як за нашою спиною важко дихає темрява.

Сходи вивели нас в ще один зал — низький, з обплившими склепіннями, ніби оплавленими часом і магією. Камінь місцями темнів, немов вбирав в себе щось більше, ніж просто вогкість. Тут не було пилу, не було павутини. Жодного сліду часу. Все було... занадто чисто. Підозріло, неприродно чисто, як у склепі, де мертві не вмирають до кінця.

Я зупинився не через страх — він і так повз по шкірі з самого початку, а тому що темрява раптом стала живою. Гнітючою. Наповненою не просто небезпекою, а розумом. На нас обрушилася не магія — на нас дивилася сама Смерть.

І тоді я побачив його. Не повністю. Лише силует у далекому отворі — витягнутий, у клаптях мантії, з викривленим, ніби випаленим тілом, немов сама плоть одного разу відмовилася тримати таку силу. Але найголовніше — очі. Два нерухомих жовтих вогня, холодних та сухих, які зовсім не моргали. Вони світилися крізь темряву, і саме в ту мить я зрозумів, що дивилися вони не на мене.

Вони дивилися на мою супутницю. От дідько!

— Назад, — прошепотів я, різко розвертаючись, затуляючи Олександру плечем і прикриваючи її своєю магією, як міг. — Піднімайся повільно назад. І не обертайся. Щоб ти не відчула — не дивись.

Не-мертвий не рухався. Але магія навколо нього натягнулася, наче струна перед зривом. Повітря завмерло, і в цій нерухомості проглядала дивна... цікавість.

Він не злився. Він вивчав. Я відчував, як всередині цієї моторошної тиші щось обмацувало дівчину магічно, обережно, як беруть в долоні рідкісну річ, немов приміряв... чи підходить. Підходить для чого?

І тут це сталося — в самій глибині свідомості промайнув холодний, беземоційний шепіт, не голос, але думка, що врізалася в череп наче лезо:

— «Дивно. Вона ще не оформлена. Але вже... зворушена».

Олександра здригнулася за моєю спиною. Я почув, як вона різко видихнула — не від страху, ні. Від того, що теж це відчула. Щось у ній відгукнулося. Або в ньому — на неї.

— Хто вона тобі? — прошелестів голос, не вимовлений ротом. Він пролунав всередині, як шурхіт попелу по каменю. — Учениця? Наречена? Чи... резервуар?

Я ледь не вилаявся вголос. Якщо цей мертвий некромант зацікавився, ми точно не підемо просто так. Нам звідси не вибратися, якщо він вирішить її забрати. І я зрозумів, чому він не нападає: ще не в силах. Його присутність — сильна та болісно відчутна, але не повна. Він незавершений. Це ще не він сам — тільки проекція. Ліч без філактерія, без посудини, де запечатана душа, — сильний, так, але не всесильний. І поки він не знайшов її — ми ще можемо піти.

Поки що.

— Йдемо, — вже вголос сказав я, перехоплюючи дівчину за зап'ястя і м'яко, але наполегливо потягнувши. — Ми не впораємося зараз. Він не повний, але і цього вистачає, щоб нас вбити.

Олександра кивнула. Я помітив, що вона була бліда, але зібрана. Її очі широко розкриті — не від жаху, а від того самого впізнання, яке не повинно було статися. Моя тимчасова дружина теж це відчула. І, можливо, зрозуміла навіть більше, ніж я.

Він побачив її. І тепер вже не забуде.

Я перехопив Олександру за зап'ястя, переплітаючи наші долоні. Не для хоробрості, а для впевненості, що вона тут поруч зі мною, а не та сама ілюзія, на яку міг дивитися Ліч. Дівчина нічого не сказала — тільки міцніше стиснула мою руку у відповідь, і ми майже бігом пішли вгору по сходах, геть з цієї зяючої чорнотою зали.

Кожен крок віддавався в грудях стуком, в голові гуло, а в кістках відчувалося гучне відлуння, ніби темрява не відпускала нас просто так. Магія тремтіла, але вже не всередині, а навколо позаду, наче затухаюча хвиля. Тиск слабшав, але все одно здавалося, ніби хтось іде слідом. Хоч і повільно, але невпинно і терпляче.

І тільки коли ми вибралися назовні — в низький, напівзгнилий передбанник з вибитими вікнами, в якому повітря пахло цвіллю, але не смертю — стало легше.

Я вдихнув. Перший справжній вдих за весь цей час. Грудна клітка більше не стискалася, і навіть тремтіння, ніби приглушене тінню, почало відступати. Важкість, наче невидима рука, що стискала серце, відпустила — не до кінця, але все ж дала перепочинок.

Я зупинився тільки тоді, коли за спиною зачинилися напівзруйновані двері, і за ними залишилася темрява, що дихала старою магією. Я все ще тримав Олександру за руку. Пальці дівчини були теплими та живими — і мені чомусь було важливо це відчувати. Її долоня лежала в моїй як крихкий предмет: трохи міцніше стиснеш — і зламаєш. Але моя супутниця не виривалася.