Розділ 6. Новини від префекта

Коли поштовий диліжанс нарешті доповз до воріт Рауда, я відчув полегшення, змішане з бажанням когось придушити. Не те щоб я сумнівався в міцності того клятого воза, але кожна вибоїна на тракті здавалася особистою образою. Жінка в чепчику, яка всю дорогу бурмотіла про ціни на ярмарку, нарешті зібрала свої клунки і, кинувши на нас підозрілий погляд, потягла свого рудого сина до міста. Хлопець, який так і не відлип очима від Олександри, мало не впав, спіткнувшись об власні ноги, коли вона махнула йому на прощання. Я ледь стримався, щоб не прискорити його відхід легким закляттям.

— Що, уже сумуєш за своїм шанувальником? — кинув я Олександрі, коли ми залишилися наодинці біля воріт. — Може, запросиш його до замку на чай? Саймон буде в захваті.

Дівчина закотила очі, але куточки її губ ледь здригнулися в усмішці.

— Ти просто заздриш його рудому чубу, — відрізала вона, поправляючи свою ковдру, яка все ще виглядала наче імпровізований плащ. — Він, до речі, був милий. Не те що деякі некроманти.

Я пирхнув, але промовчав. Милий? Та цей телепень ледь не просвердлив її поглядом. Але сперечатися з нею — це як намагатися переконати замок не відчиняти їй двері. Безнадійно.

— Нарешті хоч не морозить, — кинула вона напівжартома й посміхнулася кучерові. — Дякую вам.

Той здивовано кліпнув, ніби подяка від пасажира порушила цілісність його світогляду. Він буркнув щось нерозбірливе у відповідь і відвернувся, явно не готовий до такої ввічливості.

Олександра зістрибнула з підножки й з цікавістю оглянулась навколо. Рауд жив своїм звичним, але трохи занепокоєним життям: вулички чисті, люди — похмурі, маги в мантіях метушаться між будівлями, торгівці розкладають ранковий крам. Повітря було наповнене пилом і теплом, а десь далеко лунала музика — хтось, видно, готувався до свята чи ярмарку.

— Куди ми далі? — поцікавилась моя супутниця, підходячи ближче, з живим інтересом вивчаючи архітектуру. Вікна з вітражами, вежі з магічними мітками, двері, які, здавалось, могли вирости нові вуха, якби ти говорив біля них надто голосно.

— В центр, — відповів я, зупинившись на роздоріжжі. — Нам потрібно до префектури. Префект чекає.

Я оглянувся, пригадуючи найкоротший шлях. Зі мною раніше тут не надто церемонилися — некромантів не люблять ніде, але префектура була тим рідкісним місцем, де зі мною говорили не тільки тоді, коли щось десь ожило без дозволу.

Погляд ковзнув по знайомих деталях — кам’яна арка, вивіска з розсипаними літерами, фонтан із забутою магією, що вже не бив водою, а тільки ледь-ледь булькотів. Вулиця, що вела між двома високими спорудами — ось вона, наша дорога.

— Сюди, — кивнув я і рушив вперед. Олександра пішла поруч, злегка обганяючи мене, а я зловив себе на тому, що мимоволі озираюся, чи не зиркають на неї занадто пильно місцеві. І головне — чи не заговорить до неї знов якась магія. В моєму житті останнім часом все, що могло заговорити, чомусь саме до неї й зверталося.

Ми рухалися вулицями Рауда, і місто змінювалося буквально на очах. Невисокі сірі будинки поступово поступалися місцем кольоровим фасадам із вітражами, арками та різьбленими карнизами. Деякі споруди були схожі на мініатюрні замки, інші — на химерні башти з оберемками квітів у кожному вікні. Здавалося, чим ближче до центру, тим більше магії та фантазії вкладали в кожну деталь. Ліхтарі тут не просто світили — вони мурмотіли щось самі собі, підскакуючи на опорах. А вітрини крамничок миготіли зачарованими вивісками, які самі перекладалися залежно від того, хто на них дивився.

Олександра йшла поруч, озираючись на всі боки з відкритим ротом — з тим самим виразом, із яким діти дивляться на феєрверк вперше в житті. Вона крутила головою, ловила очима деталі, ніби боялася щось пропустити, і раз чи двічі мало не зіштовхнулася з перехожими.

— Вперше в місті? — запитав я, косо поглянувши на неї, хоч і знав відповідь.

— Якщо чесно, я не впевнена… Але таке я точно бачу вперше, — зізналася вона тихо. — У мене відчуття, що я жила десь дуже далеко від всього цього. Як у… хуторі серед лісу. Може, й справді так було?

Я не став відповідати. Схоже, в неї хтось витер спогади і, здається, це було зроблено навмисно. А хто саме і чому — лишалося тільки здогадуватись.

Ми вийшли на центральну вулицю, де будівлі вже сягали трьох-чотирьох поверхів, а між ними тяглися аркові переходи. Вулиця жила своїм життям — сюди стікалися каравани, на розі хтось грав на лютні, а повітря пахло то смаженим мигдалем, то паленим пергаментом.

— Он там, — показав я на будівлю з високими мармуровими сходами й гербом Рауда над входом. Вежа префектури сягала неба, а її вікна мерехтіли від обережно вплетеної магії спостереження. З неї дивилися. Безперечно.

Коли ми зайшли всередину, нас зустрів худий молодик у темно-синій уніформі з срібною застібкою на горлі. Його погляд пробіг по мені, затримався на Олександрі, й він ледь помітно зморщив лоба.

— Некромант Рейнар Вільрійський? — уточнив він. Я кивнув. — Прошу за мною, префект очікує. Дівчина повинна залишитися тут. Це протокол.

— Що? — вирвалось у моєї супутниці, але вона вчасно прикусила язика, кинувши на мене погляд, повний запитань. Я ледь хитнув головою — мовляв, потім поясню.

— Крім того, — продовжив помічник вже звертаючись до мене, — вам доведеться залишити тут усі артефакти та інші магічні інструменти. Без виключень.

Я внутрішньо зітхнув. От і вся гостинність. Востаннє, коли я відвідував Еллера Траліана, нас пускали майже без перевірок — досить було показати печатку Ордену. А тепер — ні тобі привітань, ні довіри. Видно, ситуація справді змінилась. І, мабуть, не на краще.

Я розстібнув застібки на манжетах, вийняв магічний камінь із кишені жилета, віддав кинджал із руків’ям з обсидіану та кільце-захист. Секретар мовчки прийняв усе, поклав до окремої шкатулки й замкнув її ключем, що одразу зник у його мантії.

— Сюди, — сухо кинув він, і я рушив слідом, лише раз озирнувшись на Олександру.