Розділ 5. Поїздка до Рауду

Рейнар Вільрійський

Я повільно відпустив її долоню, хоча, якби міг собі дозволити, тримав би ще бодай мить, не тому що боявся, що дівчина впаде, а тому що це було єдине, за що можна було вчепитися у хвилі дивного й небажаного зближення, що прослизало між нами, мов би неочікуване тепло в холодному приміщенні. Її серце билося гучно, швидко, наче птах, впійманий у пастку, і що найгірше — моє серце не відставало, ніби й воно піддалося впливу тієї клятої магії, яку я нібито повинен контролювати, а не відчувати на собі.

Відступивши на крок і опустивши руки, я схрестив їх за спиною, наче намагався фізично обмежити себе від повторного контакту, від спокуси наблизитися знову, від тієї думки, що виникала сама по собі: а що, як не все так вже й погано? Що, як ця близькість — не помилка, а відповідь? І саме в цьому полягала головна небезпека.

Ці татуювання, ці світлі, пульсуючі лінії на шкірі, які ще кілька годин тому були просто магічним курйозом, зараз здавалися мені справжніми кайданами — не тими, що видно зовні, а тими, що обплітають зсередини, пов’язуючи не тіла, а волю, думки та бажання. Я відчував, як магія потроху просочується в кожен мій подих, у кожен погляд, спрямований у її бік, у кожне випадкове слово, і головне — у кожне її емоційне коливання, яке відгукувалося в мені, ніби я сам це відчував.

Це було неправильно і дуже небезпечно. Воно загрожувало моєму спокою, самотності, тій стіні, яку я роками будував між собою й усім світом — стіні, що тепер тріщала, і тріск був майже чутним, якби я дослухався.

Мені потрібно діяти. І діяти негайно. Знайти спосіб зняти цей зв’язок, вивести його, вирізати, якщо це буде потрібно, або навіть випалити, якщо знадобиться, аби не дати йому прорости глибше, аби не дати магії взяти гору, не дати їй вирішувати замість мене, хто має бути поруч.

Бо якщо цього не зробити — я почну забувати, навіщо взагалі тримався осторонь. А цього я собі дозволити не можу.

Врешті ми знову поринули в пошуки — я перегортав сторінки з відточеною швидкістю людини, яка вже знає, чого шукає, а Саша, хоч і не зовсім розуміла, в чому суть, трималась вперто, ніби це була її персональна битва. Мені навіть здалося, що вона починає звикати до цього світу, до книг, до магії — до мене. І це лякало найбільше.

— Господарю, — пролунав знайомий голос, і ми обидва підвели очі.

Саймон, як завжди акуратний, хоч і трохи припорошений пилом часу, стояв на порозі альтанки з ледь помітною усмішкою на обличчі.

— Обід готовий, якщо ви, звісно, не плануєте голодувати до завтра, — поважно кивнув він у бік замку, а потім додав, витягаючи з-за спини пергамент у конверті: — До речі, прийшло повідомлення з Рауда. Кур’єр залишив його біля воріт, я забрав.

Я підійшов ближче, взяв конверт з рук свого слуги, вже на ходу обережно розриваючи сургучну печатку. Пальці самі розгортали жорсткий папір, поки думки метались у голові, наперед передчуваючи щось таке, що точно не поліпшить мій настрій.

— Цікаво, що їм знову від мене потрібно… — буркнув, повільно розгортаючи лист і ковзаючи поглядом по перших рядках.

Дівчина тим часом підвелась, витягнулась, потягнулась — і я не зміг не помітити, як її погляд ковзнув до мене, очі все ще повні цікавості… та обережності. І я знав: попереду буде розмова, яку уникнути не вдасться. Але спершу — справи.

І, звісно, обід. Замок, незважаючи на свій вік і характер, годував нас з кращих мотивів. Та й Саймону треба було віддати належне — він умів підтримати рутину, коли все навколо йшло шкереберть.

Я розгорнув аркуш, і знайомий витончений почерк одразу кинувся в очі. Префект Рауда завжди був любителем пафосу, навіть на пергаменті. Але цього разу звернення було коротким, без зайвих реверансів:

 «Високошановний магістр Вільрійський, повідомляю вам, що ситуація в місті потребує вашої особистої присутності. Магічна рада просить вас з’явитися до Рауда якнайшвидше. З повагою, префект Еллер Траліан.» 

Я дочитав, і брови самі собою зійшлися на переніссі. Без подробиць і без пояснень. Просто "з’явитися". І, головне, "якнайшвидше".

— І що там? — озвалася Саша, яка, здається, вже встигла почати звикати до мого звички бурчати вголос.

— Префект. Просить з’явитись до Рауду, — пирхнув, ховаючи лист назад до конверта. — І бажано якомога швидше. А от що трапилося — не написав. Як завжди: тривожать, а потім ще й скаржаться, що я занадто повільно прибуваю.

— Ми підемо? — дівчина нахилила голову набік, і я бачив у її очах цікавість, змішану з чимось схожим на тривогу. І, можливо, на надію. Надію дізнатися більше — про мене, про себе, про зв’язок, який між нами щільнішав з кожною годиною.

— Мені потрібно буде йти, — відповів я спокійно, дивлячись їй просто в очі. — А от чи підеш зі мною ти — ще питання.

Моя співрозмовниця вже відкрила рота, щоб щось сказати, але в цей момент Саймон кашлянув десь збоку, нагадавши, що обід все ще чекає.

— Пропоную все ж спершу поїсти, — сухо мовив я, опускаючи лист до карману і згадуючи його останній рядок. — Хто зна, коли ще випаде нагода пообідати в тиші.

Я жував обід повільно, ніби відбував покарання за всі дурні рішення цього світу. Смак? Та який там смак, коли навпроти сидить вона — моя так звана «дружина», яку якась магічна дурість закинула в моє життя. Адже якийсь ідіотський ритуал — чи то прокляття, чи то п’яний жарт стародавнього артефакту — вирішив, щоф мені конче потрібна ця незнайомка. Тепер вона сидить за моїм столом, у моєму замку, і, на мою біду, ділить мою долю. Їла вона без особливого завзяття, але старанно, не вдаючи байдужості. І ця її проклята нормальність дратувала найбільше.

Я косився на дівчину, намагаючись зрозуміти, що за кара небесна звалилася на мою голову. Ложку тримала так, ніби боїться пролити суп і накликати мій гнів. Час від часу кидала швидкі погляди, явно збираючись щось сказати, але передумувала. І найгірше — вона була просто собою. Без фальшу, без театру. Звичайна жінка, яку магія, ця підла сволота, кинула в мій замок. Чудово, просто чудово.