Розділ 4. Добрий ранок

Прокинувся я не тому, що виспався, і не тому, що сон закінчився. А тому, що десь унизу лунав справжнісінький душероздираючий крик — такий, що навіть мертвих змусив би перевернутися в могилах, а живих — злетіти на стелю.

— Та щоб мене… — простогнав, зарившись обличчям у подушку. Було дуже спокусливо зробити вигляд, ніби я нічого не чув. Може, замок сам розбереться? Але, звісно ж, ні. Бо замок — ледар ще той.

Повільно, з усією гідністю втомленого некроманта, я піднявся з ліжка, позіхнув і потягнувся, розминаючи спину. Потім рушив до умивальника, плеснув холодної води в обличчя, прочесав пальцями волосся, пригладив сорочку і… зупинився. Ні, поспішати точно нема сенсу.

Бо, по-перше, я не відчував жодної загрози в межах замку — навіть якщо моя новоспечена «дружина» зараз верещить так, ніби її варять живцем у казані. А по-друге — я був майже впевнений, що замок би мене попередив, якби хтось справді збирався її варити.

Хоча з децибелами вона вправлялася вражаюче. Якби я влаштовував хор привидів — точно взяв би цю дівчину солісткою. Або, на крайній випадок, для розгону щурів у підвалах. Та з таким діапазоном — хоч двері магічні відкривай.

Я лише злегка поморщився, слухаючи, як її крик досягав нових висот гучності й образності. Що ж там могло її так злякати на кухні? Таргани? Наврядчи. Та й щурів в нас вже давно не водиться. То що ж тоді?

Врешті, не поспішаючи, я зійшов сходами — кожен крок лунав глухим стуком по кам’яній кладці, замок при цьому тихо бурмотів щось собі під ніс, мабуть, співчуваючи. Я рушив у той бік, звідки долинав дівочий голос — ну звісно ж, кухня. Друге за важливістю місце в моєму замку після спальні. І джерело дев’яноста відсотків усіх ексцентричних катастроф.

Звук ставав все виразнішим. Лаялася Олександра з натхненням і фантазією — і це вже було цікаво. Але головне питання залишалося незмінним:

— І що, власне, змусило її так верещати з самого ранку? — буркнув собі під ніс, наближаючись до дверей.

Відповіді я ще не знав, але був готовий до всього — від потопу до нашестя оживленого посуду.

А коли я нарешті переступив поріг кухні, мене зустріла справжнісінька несподіванка. Саша стояла посеред кімнати, тримаючи сковорідку, мов бойову сокиру, і розмахувала нею з такою рішучістю, ніби ось-ось почне виганяти нечисть з хати. У буквальному сенсі цього слова.

Навпроти неї в повітрі плавав привид. Моя стара знайома. Дама з глибоких часів, пані з претензією на шляхетність і вічно скривленим виразом обличчя, що наче застиг у моменті, коли вона побачила на обід своєрідно порізану петрушку. Примара обережно металася туди-сюди, намагаючись уникнути вогняного правосуддя у вигляді чавунної сковорідки.

— Панночко, прошу вас! — майже з розпачем вигукнула привидка, відступаючи ще глибше у повітря. — Не кидайтесь цим… знаряддям кухонного насильства! Я лише хотіла побажати вам доброго ранку!

— Тримайтеся подалі від мене! — гаркнула Саша, знову замахуючись. — Я вже казала, що бачила вас наскрізь, а це означає одне — ви мертва! М-Е-Р-Т-В-А! А я не снідаю з мерцями! І точно не п’ю з ними чай! — Сумнівне зауваження, адже я бачив дівчину разом із Саймоном.

Я зупинився, притримуючи одвірок, і з полегшенням зітхнув — не демони, не зомбі, не грифони і не щури. Просто типовий примарний ранок.

— Та що тут, у біса, відбувається? — пробурчав, спробувавши не звучати занадто втомлено, але відверто не вийшло.

— О! Господарю, це ви! — вигукнула моя пра-пра і ще кілька разів прабабуся, мов побачила рятівний буй у бурхливому морі сковорідок. — Поясніть цій… панночці, що я не маю злого наміру! Я лише хотіла проявити гостинність!

— Вона вилетіла з шафи! — перебила свою візаві Саша, показуючи пальцем у відповідну ділянку інтер’єру. — Прямо з шафи! Я відкрила дверцята, а вона: “Доброго ранку, моя мила!” Ти уявляєш?! Я думала, там спеції!

— Гостинність… — я скептично скосив погляд на примару.

Привидка злегка знітилась, зітхнула та склала руки, наче учениця, яку застукали за шепотом на уроці.

— Я просто… захотіла зробити приємне, — пролепетала моя родичка з нотками аристократичного суму.

— У вас якесь химерне уявлення про “приємне”! — гмикнула Саша, в очах якої тепер блищали сльози — не від розчулення, звісно, а від того, що нерви були вже на межі.

Я повів плечима та потягнувся до чайника — треба було якось розрядити обстановку.

— Це… представниця мого роду, — пробурмотів, проходячи вглиб кухні. — Тобто дух та колишня мешканка цього замку. Вона тут живе вже сотні років і, наскільки я пам’ятаю, мовчазна, мов тінь. А тут раптом вирішила зав’язати діалог?

Я здивовано підняв брову, дивлячись то на Сашу, то на померлу представительку роду Вільрійских, яка з ображеним виглядом схрестила руки на грудях. Ну, там, де в живої людини були б груди.

— Я просто хотіла подякувати молодій господині за вчорашнє, — з гідністю відповіла примара, трохи зсунувшись убік, щоби не бути в радіусі чергового замаху сковорідки. — Вона… принесла у замок нову енергію. З нею стало… світліше.

— Світліше?! — не повірила Саша. — А я тут мало не зомліла, коли ось ця... леді прямо з шафи вилетіла! Чому ніхто не попередив, що у вас тут… це! — вона ткнула сковорідкою в бік привидки.

— Я не очікував, що хтось із них раптом стане балакучим, — виправдався, потираючи скроню. — Зазвичай вони мене ігнорують. В усіх сенсах.

— Бо ти буркотун, Рейнаре, — спокійно мовила привидка, зітхаючи. — А пані Саша має емоції і життєву силу. Вона… приємна.

— Приємна?! — Саша мало не випустила з рук сковорідку. — У вас, примар, точно щось не те з критеріями нормальності.

Я зітхнув. Повільно, глибоко, так, як це роблять люди, що знають: попереду довгий день.

— Добре. Пані, прошу вас… — я обернувся до привидки. — Дайте їй час звикнути. Не випливайте з меблів і не розмовляйте вночі. І, будь ласка, не зависайте над її чаєм. Олександра ще не зовсім адаптувалась.