Розділ 3. Знайомство з дружиною

Рейнар Вільрійський

— Краще б вже прокляття, — промовив я ошелешено, не в змозі відірвати погляд від власних рук.

Магічні візерунки світилися м’яким блакитним сяйвом, пульсували, ніби жили окремим життям, ніби… обрали. І якби це було звичайне прокляття — я б вже знав, що робити: вилучити, розірвати, спалити. Але це було не воно, а щось зовсім інше: старе, глибинне, більш небезпечне.

— Ти жартуєш, — пробурмотів я не до дівчини, а скоріше до замку, до неба, до самого Абісу, звідки ця маячня могла прийти. Я сподівався, що все це лише дурний жарт або насмішка долі. Ілюзія, викликана втомою, бурею і чужою присутністю в моєму домі.

Але ж ні — татуювання на шкірі все ще мерехтіли.І виглядали вони досить реально: не зникали, не тьмяніли та не стиралися дотиком. Навпаки — вкорінювалися глибше, впивалися в саму суть моєї магії, мовчазно заявляючи: тепер ти не один.

— Слухай… — подала голос моя... нехай буде гостя невпевнено, але чітко, і я сіпнувся, ніби тільки згадав про її присутність. — Я не знаю, що це… Я просто… тікала. Було темно: ліс, дощ… Я не пам’ятаю навіть як сюди потрапила, але там були якісь чоловіки, дивні та небезпечні, казали, що збираються мене комусь продати. Я вирвалась і втекла. Більше нічого не пам’ятаю.

Почувши це одкровення, я шумно видихнув.

— Коли я просив про допомогу… — вимовив, виштовхуючи з голови її слова, — я не згадував нічого подібного. У моєму благанні не було жодного натяку на… зв’язок. Тим більше — такий.

— Зв’язок?.. — дівчина зморщила лоб, а потім подивилась на свої руки, і в її очах з’явився жах, змішаний з недовірою. — Ці знаки… вони з’явились після того, як я… торкнулася тебе?

Я повільно кивнув, наче страчений.

— То ти… ти щось зробив? — з підозрою звузила очі, а її постава напружилася. — Це ти наклав на мене ці візерунки?

— Я?! — розсміявся коротко і дуже не весело. — Це ж треба — обвинувачення ще до сніданку.

— Ну вибач, — зреагувала незнайомка різко, відступивши на крок, але не відвела погляду, — але я прокинулася в чужому ліжку, в чужому замку, і тепер виявляється, що… прикрашена якимись магічними штуками! Прекрасний ранок!

Я повернувся додому після довгого шляху, втомлений, виснажений, з єдиною метою — лягти спати і хоча б на ніч забути, хто я та що несу. Але замість відпочинку я отримав... її. У моєму ліжку. У моїй кімнаті. З ковдрою в руках та очима, повними переляку, й губами, що тремтять не від холоду.

— Це жарт, правда? — кинув я вже до неї, тихо, ніби боявся підтвердження.

— Якби ж то, — пробурмотіла моя товаришка по нещастю, опускаючи погляд і зітхаючи. — Я нічого не просила, тільки хотіла врятуватись. Ні магії, ні бажань, нічого — я просто ховалась і намагалась вижити. Я не знала, куди бігти, побачила замок — і зайшла всередину.

Я зробив крок назад, глянув на свої руки: узори світилися чіткіше та мерехтіли в такт подиху. Чужому подиху. Її подиху. І тоді мене охопило холодне розуміння. Це — не контракт і не ритуал. Не магічна помилка. Це зв’язок: живий, справжній та давній, як сам світ. Магія, яку не викликають просто так. Магія, яка обирає "жертву" сама. І вона вибрала нас.

Мене хитнуло. Стіни замку ніби зрушились та попливли. Я вперся долонею в стелаж, аби втриматися на ногах, коли щось всередині мене розривалося між гнівом і відчаєм. Я не контролював ситуацію. А для некроманта, який живе на межі світів, це рівнозначно зраді.

— Хто ти, чорт забирай? — прошипів, звертаючись, більше до себе, ніж до неї. — І що ти зробила?!

— Та нічого я не робила! — вигукнула дівчина обурено, ковдра з її рук злетіла на підлогу, а сама вона зробила крок вперед, уже не тікаючи, а з викликом вдивляючись у мене. — Я взагалі не розумію, що тут відбувається! Я просто… просто хотіла врятуватися!

А я хотів звинуватити її. Хотів. Але погляд у відповідь був такий самий спантеличений, як і мій. Вона не знала і навіть не розуміла у що вляпалася. І від цього ставало ще гірше.

Замок мовчав. Зазвичай у такі моменти він скреготів дверима, стогнав балками, нашіптував щось своїм старим деревом. Але цього разу він мовчав, наче винуватий пес. Або як співучасник.

— Як… — видихнув змучено. — Як таке взагалі можливо?

Не було ні самого ритуалу, ні натяку на нього. Ми навіть не торкались по-справжньому один одного! Лише... спалах, сварка, контакт та невеличка словесна сутичка. І цього виявилось достатньо для зв’язку.

— Почекай… — моя співрозмовниця нахмурилась, а її голос став ще більш тривожним. — Ти сказав "зв’язок". Що це означає? Не просто магічна реакція? Що це за візерунки взагалі? Вони… назавжди?

Я ковтнув повітря, неначе хотів щось пояснити, але слів не вистачало. І тоді з гіркою приреченістю відповів:

— Це шлюбні тату.

— Шлюбні?! — вона аж застигла, губи дівчини сіпнулись, мов хотіли ще щось сказати, але не знали що. — Ти хочеш сказати, що ми… що я… Що нас щось пов’язало, як подружжя?! Але це ж абсурд! Я тебе навіть не знаю!

— А то мені про тебе багато відомо, — похмуро зсунув брови та обійшов незнайомку по колу, наближаючись до свого улюбленого крісла.

Я мав знайти спосіб це зняти будь-якою ціною. Бо зв’язок, створений без згоди — це пастка. А я вже надто довго жив у клітці, щоб добровільно лишатись у ще одній. І нехай вона тримає дистанцію, нехай дивиться на мене, як на чудовисько, я не дам цьому зв’язку зламати нас обох.

Навіть якщо він вже встиг це зробити.

— То ти це зробив? — з її голосу зникло тремтіння, поступившись місцем обуренню. — Це ти на мене щось наклав?

— Я?! — розсміявся глухо та коротко, без жодного натяку на веселощі. — Та якби міг — я б цього всього уникнув. Я тебе побачив вперше в житті кілька хвилин тому. Мені вистачило.

— Вибач, але в моїй ситуації я не дуже схильна до довіри! — різко відповіла дівчина, відступивши на крок, але не зводячи з мене погляду. — Я прокинулася в чужому ліжку, в незнайомому замку, а тепер ще й розмальована магічними знаками! Ти серйозно хочеш, щоб я спокійно сприйняла це?