Розділ 2. Знайомство з замком та його мешканцями

Я скористалася запропонованими бинтами, обережно промокнула ними залишки мазі зі шкіри — ця смердюча гидота була надто огидною, щоб носити її на собі бодай ще хвилину. Повільно провела тканиною по нозі, намагаючись не зачепити свіжі подряпини, й нарешті з полегшенням опустила сукню. Матерія м’яко ковзнула по шкірі, і я з вдячністю — так, справжньою — глянула на свого неживого рятівника.

Він все ще стояв біля дверей, наче вартовий, і виглядав при цьому… спокійно та впевнено. Анітрохи не схожим на голодного зомбі з моїх уявлень. Я підвелася з крісла — ноги відгукнулися легким болем, вже не пекучим, а звичним. Потягнулася, зробила кілька кроків і — звісно ж — не стрималася, підійшла до вікна.

За його тьмяним склом вирувала негода: косі потоки дощу гупали по підвіконню, ніби перевіряючи його на міцність. Грозові хмари висіли над замком густою пеленою, а вітер раз у раз зривався на виття, таке, наче за стінами хтось вив на місяць.

— Схоже це надовго, — пробурмотіла я, втупившись у сіру круговерть.

І саме в цю мить мій шлунок зрадницьки завуркотів. Причому так гучно, що здавалося — він теж хоче щось сказати. Я здригнулася й поспішно опустила погляд. Прекрасно. Втекти від викрадачів, влізти в проклятий ліс, натрапити на замок, зомбі… і зголодніти. Просто чудовий день.

— Ви голодні? — здивовано промовив Саймон, нахиливши голову набік, ніби почув щось абсолютно неймовірне.

Я зніяковіло знизала плечима, роблячи вигляд, що буркотіння шлунка — то взагалі не моє, просто повз проходило. Він же, не гаючи ні секунди, розвернувся й діловито попрямував до дверей.

— Ходімо зі мною, — кинув через плече та кивнув, запрошуючи йти слідом.

Я знову знизала плечима, не знаючи, чого чекати, але все ж рушила за своїм рятівником. Хоча десь глибоко всередині вже народилося тривожне припущення. Сподіваюся, він не запропонує мені перекусити парочкою живих… чи не зовсім живих… пацюків? Або чим там взагалі харчуються зомбі?

Я йшла обережно, намагаючись не думати про це надто докладно. Але на всяк випадок — кинула на нього підозрілий погляд. А раптом у нього на кухні в прямому сенсі слова "трупна" їдальня?

Спускаючись скрипучими сходами, я морально готувалася до найгіршого. Підвал із підвішеними тушами? Кухня в павутинні й мухах? А може, довгий стіл, сервірований черепами? Але те, що я побачила на першому поверсі, змусило мене завмерти на порозі.

Кухня. Найсправжнісінька. Затишна, чиста та на диво світла — настільки, наскільки це взагалі можливо у замку, де за вікнами вирує буря. Полички акуратно розставлені, все блищить, ніби щойно після генерального прибирання, і… продукти. Справжні. Хліб, сир, якісь овочі, і, о всі боги цього й сусіднього світів — м’ясо.

Моє недовіра до того, що відбувалося, дало першу тріщину.

Саймон тим часом увійшов, наче до власного храму, і з відрепетированою впевненістю почав готувати. Саме готувати, а не безглуздо пересувати предмети. Він заварив чай, вправно впорався із заваркою, навіть не проливши жодної краплі — що, зізнаюся, трохи підірвало мої уявлення про мертві руки. Потім дістав хліб, тонко нарізав м’ясо й заходився складати бутерброди.

Так, саме бутерброди. Із м’яса, яке пахло… неймовірно.

Я, звісно, не мала жодного уявлення, ким було це м’ясо в минулому житті — нутрією, бобром, якоюсь місцевою тварюкою… Та хоч би й драконо-кроликом — мені було байдуже. Запах був настільки звабливим, що мій шлунок стиснуло, а перед очима промайнули міражі з гарячим бульйоном і сковорідкою, на якій щось смачно шкварчить.

Я мовчки вмостилася за невеликий дерев’яний стіл, обережно, ніби боялася потривожити магію, що витала в повітрі. Стілець ледь скрипнув, але не розвалився — і я вирішила, що це гарна прикмета.

Поки зомбі чаклував на кухні — бо по-іншому це не назвеш, адже все виглядало саме як творчість — я сиділа тиха-тиха, мов ручний кролик перед удавом. Тільки от у мене був не страх, а голод. Справжній, невблаганний, з цілим хором буркотливих шлунків всередині.

Я просто дивилася, як його руки вправно рухаються, як чай випускає затишний аромат, як хліб хрумтить під ножем. І знаєш що? Якщо це пастка — то нехай. Я готова. Краще вже померти від бутербродів, ніж від голоду чи зливи.

А коли Саймон розклав бутерброди на тарілці, додав до них кружку з ароматним чаєм і поставив все це переді мною, я навіть на мить забула, що знаходжуся в замку, який технічно вважається проклятим. Їжа виглядала справжньою, апетитною та абсолютно неотруйною, а запах м’яса був настільки спокусливим, що я буквально вчепилася в себе, аби не почати їсти руками. Хай там хоч бобер, хоч драконяче сало — я готова була з’їсти все. І швидко.

Та перш ніж я встигла простягнути руку до першого шматка, в кімнаті щось клацнуло. Спочатку ледве чутно, потім повторилося знову — тихе, рівне, майже ледь відчутне клацання. Я вже було подумала, що щось зламала одним лише поглядом, але в наступну мить на стіні м’яко спалахнула свіча. За нею — ще одна. І ще. Через кілька секунд цілий ряд свічок запалився сам собою, заливши кухню тьмяним, але напрочуд теплим світлом.

Я завмерла, не від страху — радше від здивування. Якось дивно, але я не зойкнула, не відсахнулася, не вхопила перший-ліпший предмет для самооборони. Натомість я просто втупилася у ці загадкові свічки, відчуваючи, як щось у мені м’яко перевертається. Це мало б налякати, але чомусь не лякало. Навпаки — здавалося, що хтось ввічливо подбав про те, аби мені було не лише сито, а й затишно.

— Це… ти? — обережно поцікавилася я, кидючи погляд на Саймона, що стояв трохи осторонь, все ще не сідаючи за стіл.

Він повів плечем, повільно й не без долі задумливості повернувши голову в бік вогнів.

— Ні. Це замок. Він не любить, коли господарь вечеряє у темряві, але зараз...

Сказано це було настільки просто й буденно, що я навіть не знайшла, що відповісти. Просто кивнула, як кивнула б у відповідь на щось абсолютно звичне. Здавалося, замок не лише ожив, а й почав проявляти характер.