1.

   КОПІЮВАННЯ ТЕКСТУ, АБО ІДЕЇ ТВОРУ ТІЛЬКИ З ДОЗВОЛУ АВТОРА.

   Світлана їла салат так, ніби збиралася прожити з ним до глибокої старості. Повільно, вдумливо, пережовуючи кожен листочок руколи з виразом обличчя людини, яка щойно розв'язала проблему глобального потепління.

Андрон дивився на неї і відчував, як у нього починає сіпатися ліве око.

— А я йому кажу: «Вадіку, ти не розумієш, у вітальні мають бути теплі відтінки. Беж, мокко, можливо, трохи теракоти». А він уперся в свій сірий лофт. Ну скажи, хіба можна ростити дітей у сірому лофті? Це ж травма на все життя.

— Абсолютно, — кивнув Андрон, відтягуючи комірець сорочки. Ставало душно.

— Ось і я про те. Тому, коли ми з тобою купуватимемо квартиру…

Андрон ледь не похлинувся мінералкою. Вони бачилися втретє. Втретє. Яка квартира? Які діти в теракоті? Він непомітно зиркнув на екран смартфона, що лежав на столі. 19:14.

За планом, о 19:10 двері ресторану мали розчинитися, і на порозі повинна була з’явитися Ліда. У своєму улюбленому амплуа «знедоленої жінки на межі нервового зриву». З розмазаною тушшю (або без неї, залежно від тарифу), з істеричними нотками в голосі та, бажано, з роздруківкою якихось фейкових переписок. Далі — крик, ляпас, збентежена Світлана тікає в захід сонця, а Андрон замовляє собі віскі і переказує Ліді її чесно зароблені дві тисячі гривень на картку.

Але двері ресторану не розчинялися. 19:15.

— Ти ж не проти собак? — Світлана відклала виделку і подивилася на нього своїми великими, небезпечно серйозними очима. — Бо я завжди мріяла про лабрадора. Назвемо його Сніжком. Або Марселем. Марсель пасує до теракоти, правда?

— Ідеально, — прохрипів Андрон. — Вибач, мені треба на секунду до вбиральні. Руки помити. Після руколи.

Він не чекав відповіді. Зірвався з місця так швидко, ніби за ним уже гнався Марсель. Зачинившись у чоловічій вбиральні, Андрон сперся спиною на двері, видихнув і набрав номер. Гудки йшли нестерпно довго.

— Де тебе носить?! — прошипів він у слухавку, щойно почулося клацання. — Вона обирає колір стін для нашої вітальні! Через хвилину ми почнемо вибирати імена для онуків!

— Ну, якщо народиться хлопчик, назвіть його Ліфтом.

Голос Ліди лунав якось глухо, ніби з бочки. І на тлі грав дуже тихий, дратівливий джаз.

— Що? Яким ліфтом? Ти де?

— Я між третім і четвертим поверхами бізнес-центру. Сиджу на підлозі. До речі, тут дуже брудно. Ти винен мені за хімчистку пальта.

— Ти застрягла?!

— Бінго. Твоя дружина в пастці. І знаєш що найгірше? Тут грає «Careless Whisper». По колу. Я відчуваю, що Джордж Майкл знущається з мене особисто.

Андрон заплющив очі й потер перенісся.

— Лідо, це не смішно. У мене там катастрофа. Світлана планує спільне майбутнє. Вона сказала слово «ми». Двічі.

— Ого. Серйозна заявка. А ти пробував сказати їй, що ти емоційний інвалід із фобією зобов'язань?

— Вона вирішить, що це мило і що вона зможе мене виправити! — Андрон почав міряти кроками тісну кабінку. — Натисни кнопку виклику диспетчера!

— Натискала. Диспетчер Петро сказав: «Мала, потерпи, майстер Валера зараз доїдає біляш і прийде». Валера їсть біляш, Андроне. Це може затягнутися. Біляші в буфеті на першому поверсі розміром з мою голову.

— Я помру тут. Я реально одружуся і помру в теракотовій вітальні.

У слухавці почувся смішок.

— Ну чого ти так? Заведете лабрадора.

— Звідки ти… — Андрон запнувся. — Ти що, знущаєшся?

— Трошки. Слухай, просто скажи їй, що ти банкрут. Жінки не люблять банкрутів.

— Я приїхав на побачення на новій ауді, а на столі лежать ключі з брелоком, де світиться логотип.

— То скажи, що машина в кредиті, а ключі взагалі від квартири друга. Імпровізуй! Ти дорослий чоловік. Зроби щось відразливе. Сьорбай суп. Колупайся в носі. Запитай, скільки вона заробляє.

— Лідо, це Світлана. Вона вчора сказала, що в чоловікові головне — душа і потенціал. Якщо я почну колупатися в носі, вона вирішить, що в мене травма дитинства, і запише нас до сімейного психолога.

— Тоді скажи правду.

Андрон завмер біля раковини і подивився на себе в дзеркало. Вигляд у нього був загнаний.

— Правду? — перепитав він таким тоном, ніби вона запропонувала йому стрибнути з вікна. — Типу: «Світлано, вибач, але я зустрічаюся з тобою лише тому, що мені було нудно, а тепер ти мене лякаєш»?

— Ні, генію. Скажи, що ти одружений. Моя фізична присутність необов'язкова. Просто скажи: «Світлано, я мушу зізнатися. Я не вільний».

— Вона запитає, чому дружина не влаштувала скандал!

— Скажи, що я німа. Або паралізована. Або… о, скажи, що я сиджу у в'язниці за вбивство попередньої коханки!

У кабінку вбиральні зайшов якийсь чоловік, скоса глянув на Андрона і швидко пройшов до пісуара. Андрон відвернувся до стіни і знизив голос до шипіння.

— Лідо, просто вибирайся звідти. Заплачу потрійний тариф. Три тисячі.