Розділ 8

Сон зморив моментально. І прокинулася я вже на світанку.

Тьмяний вогкий ранок сірими щупальцями заповз крізь вузьку щілину в полозі. Едхарт збирався. Стоячи до мене спиною пов'язував на талію пояс із піхвами. Меч трохи побрязкав, стукаючи об стегно. Я дивилася з-під напівопущених вій на могутню постать перевертня і намагалася вгадати, чи вплинуло зілля. Перевірити ефект було неможливо. Залишалося лише сподіватися, що фей-ірський перець насправді настільки сильний і здатний перебити нюх перевертнів.

Раптом, наче відчувши мій погляд, Едхард повернувся. Я завмерла. Змусила себе зробити кілька розмірених глибоких вдихів і заспокоїти божевільне серце, що несамовито гупало у грудях. Нехай думає, що я сплю. Не хотілося ні говорити, ні прощатися.

Десь у глибині душі кольнув раптовий сором. Я обманюю того, хто мені повірив, повірив моїй удаваній згоді. І хоч після заяви, що мені потрібно подумати над такою щедрою пропозицією, тема коханки більше не підіймалася. Але я мимоволі змусила його думати, що погодилася. Точніше, не спростувала, не відмовилася... Чорний король щиро повірив, що я готова стати його постільною грілкою і змирилася з таким становищем. Сюрприз йому не сподобається. Уявляю, як це отримати відмову, якщо тобі жодного разу в житті не відмовляли, а самі вішалися на шию.

Я відчувала на собі погляд чоловіка, задумливий і якийсь надто задоволений. Серце тьохнуло, перекинулося в грудях і злякано пірнуло кудись глибоко вниз. Зусиллям волі змусила не тремтіти вії. Щось так і підмивало їх підійняти, поглянути у вічі короля. Хоч востаннє подивитись. У роті пересохло від цього незрозумілого пориву, під ребрами оселилося сумне щемливе почуття незадоволеного бажання. Врятувало лише те, що через секунду пролунали кроки, і чужа гнітюча присутність зникла. Пішов…

Я пролежала нерухомо лише хвилину. Обережно підвелася і підійшла до виходу. Всього на дюйм відкинула полог і вдивилася в передсвітанковий туман, що стелився, мов напівпрозорий серпанок. Видно було лише частину табору: осідланих коней, кількох лицарів у повному спорядженні, і самого Едхарда. Він про щось перемовлявся з блондином. Поруч похропував величезний, чорний, немов безмісячна ніч, кінь. Роб, сумно схиливши голову, похмуро слухав короля і непомітно штурхав носком прив'ялу траву, зганяючи на ній свій поганий настрій. А через хвилину, підхопивши під вуздечки вороного коня, повільного повів його кудись убік. На зміну йому незнайомий воїн привів білого, закутого в легку позолочену збрую.

Едхард легко скочив на коня, потріпав по загривку нового скакуна, пригладив розпатлану гриву. Інші воїни теж за його прикладом застрибнули на коней. Я швидко підрахувала супровід – близько семи… Значить, у таборі залишилося трохи більше десятка воїнів, насупившись, подумки підбила підсумок. Блондин також. Мабуть, кращого охоронця, ніж зелений зброєносець, Едхард підібрати не зміг. Або ж не довіряв. А, може, навпаки, вважав непильною роботою для недосвідченого молодика.

Бідний Роб – співчутливо зітхнула. Йому ж дістанеться від короля за те, що впустив мене. Уважно подивилася на хлопця, який, похнюпивши голову, вже плентався у бік намету, на свій звичний пост. Сторожити. На мить кольнуло каяття. Потрібно продумати втечу так, щоб бідолаху не дуже лаяли. Він, звісно, ​​неприємний. І я йому не подобаюсь. Але мені не хотілося, щоб хлопчик постраждав через мене.

Поспіхом засмикнула полог, поки блондин мене не помітив, і почала ходити кругами по наметі. Шум, викликаний від'їздом короля, сполошив весь табір, тікати зараз безглуздо. Варто почекати, доки все затихне, а воїни розслабляться без пильного ока начальства. Бо, схоже, мені потрібно було пробиратися через табір безпосередньо, зробивши дірку в стіні намету. Просити блондина провести мене до кущиків і звідти накивати п’ятами, як я планувала спочатку, не хотілося.

Я розуміла, що таке рішення дуже ускладнить втечу, але по-іншому вчинити не могла. Підставляти бідолашного хлопця, якого ще навіть у лицарі не присвятили, зламати йому кар'єру всього життя і зарубати на корені мрію, не підіймалася рука. Я бачила, наскільки він обожнює короля і схиляється перед кумиром. Нехай йому буде хоч якесь виправдання. А я, сподіваюся, у такий спосіб очищу своє сумління.

Стіна шатра, яка найбільше підходила для втечі, була ще й вдало прихована столом. Хоч королівський намет і розташовувався в центрі табору, але саме з цього боку ліс здавався ближчим, а кущі густішими. До того ж головне багаття, біля якого постійно хтось тинявся, сподіваючись вхопити ласий шматочок, закривав кістяк самого намету. І це суттєво збільшувало шанси на те, що мене ніхто не помітить.

На кілька секунд задумалася, потім повернулася до ліжка. Скрутила ковдру у рулон, прикрила зверху ще однією. Так у перший момент хоч здаватиметься, що я на місці. Знову підійшла до столу, залізла під нього і вже звідти проповзла до стіни. Але там на мене чекало велике розчарування. Щільна парусина була натягнута до упору, закріплена між двома кутовими кілочками так, що навіть маленької щілини не залишала між краєм полотнища та землею. А я, на жаль, зовсім не була перевертнем, і не вміла перетворюватися на тварину, щоб прослизнути в такий вузький простір або розширити його за допомогою кігтів та гострих зубів. Хоча тут, напевно, навіть ласка не протиснулася. Я наївна сподівалася, що зможу.

Кілька років тому у Вигорі у такий спосіб мені вдалося пробратися до намету цирку, щоб подивитися на виставу. І не тільки мені, до речі. Водився за мною невеликий грішок – невгамовна допитливість. Дуже цікаво було хоч одним оком глянути на собаку, яка вміє рахувати. А Фінонелла, яка того разу була за головну у нашій групі, не пускала. Сказала, що все це підступи Деміурга-відступника, і пристойним дівчатам там робити нічого.

Цирковий намет був натягнутий з рук геть погано, і маленькій, вертлявій, немов ящірка, дівчинці пролізти в щілину не складало великих зусиль, та ще й подруг провести. А тут вже муситиму різати. Проте в мене просто не було чим.