Дружина з минулого

Розділ 25

На горизонті з'явилися вогники – фари машини, що наближалась. Сфокусувавши погляд на іномарці, я впізнала Богданову машину і рушила вперед.

Зупинивши авто неподалік від кафе, Богдан вискочив надвір. Широким кроком попрямував до входу у заклад, у протилежний від мене бік. Довелося голосно крикнути, щоб він вчасно зупинився і помітив мене.

– Богдане, я тут! – крикнула щосили, щоб він міг почути мене крізь шум проливного дощу.

Ольховський різко зупинився, обернувся. А я вже бігла йому назустріч. Кілька разів ступила в калюжу, через що мої щиколотки облило брудом.

Богдан пожвавішав і тепер рухався в мій бік.

Коли між нами залишилася відстань менша за витягнуту руку, ми зупинилися. І глянули один на одного. Очі у вічі.

Дощ хлистав немов із відра. З неба ледь струмки не лилися, не залишаючи нам жодного шансу не промокнути. Але нас двох це не парило, ми могли б сховатися в кафе чи сісти в машину... Ми ж просто стояли та дивилися один одному в очі.

– Ти приїхав, – сказала перша і здригнулася, коли Ольховський рішуче ступив уперед і тут же окільцював мою талію обома руками.

– Ти вся мокра.

– Ти теж, – відповіла я, а потім дозволила собі обвити руками міцну шию.

Схилившись наді мною, Ольховський почав наближатися. Я заплющила очі й потяглася назустріч його губам, відкриваючи рота.

Дотик його губ ледь не обпалював. Поцілунок солодкий, болісно-пристрасний змусив мене втратити нитку реальності й віддатися пориву почуттів.

Дощ не зупинявся на мить, а ми стояли посеред вулиці та цілувалися, як закохані.

“І чому як? Може, ви і є закохані? – промайнуло в голові.

Можливо. Заперечувати раптові думки мені не хотілося, та мені взагалі ні про що не хотілося думати у цей момент. Тільки його сильні руки та гарячі губи, а ще швидкий стукіт серця – точнісінько як у мене.

Відчувши, як мене розпирають зсередини сильні емоції, я першою перервала поцілунок. Притулилася до широких грудей і посміхнулася як дурепа.

Його руки ще міцніше стиснули мене в кільце.

І мені раптом так тепло стало, затишно, наче ми все життя були поряд один з одним і ніколи не розлучалися.

– Поїхали, я відвезу тебе додому, – тихо на вухо промовив Богдан, а я відсахнулася від його грудей, щоб за мить перетнутись поглядом.

– До тебе додому… відвези.

Богдан усміхнувся.

– До нас, – поправив він.

– Відвези до нас додому, – повторила я.

– А Аліса? – Засумнівався чоловік.

– Аліса з нянею та охороною, яку ти до нас приставив.

Зітхнувши, Ольховський все ж таки кивнув, а потім потягнув мене за руку.

До машини ми не йшли, а бігли. А коли зупинилися біля іномарки й Богдан відчинив переді мною дверцята, то я не поспішила забратися до салону. Потяглася до чоловіка, щоб цмокнути його щоку, але Богдан перейняв ініціативу. І ми знову почали цілуватися, ніби молодята у медовий місяць, які не в змозі відірватися один від одного не на секунду.

– Все. Сідай давай. Поки остаточно не промокла і не захворіла, – посміхнувся Ольховський і ледве силою не заштовхав мене в салон.

Зайнявши місце на пасажирському сидінні, я притулилася спиною до сидіння і заплющила очі. А в голові круті віражі почалися, кружляло, як на каруселях. Завтра точно пошкодую, що дозволила собі пропустити кілька келихів міцного алкоголю. Проте зараз мені дуже добре. Смілива, наполеглива і так прагну Його тепла.

"А ще до нестями закохана" – почав підказувати внутрішній голос.

Може бути… Навіть сперечатися не хочеться, а хочеться насолоджуватися кожною миттю та просто кайфувати. Я ж маю на це право?

Ми їхали нічним містом дуже швидко. Краєм ока я бачила, як зашкалювала стрілка на спідометрі, але, на диво, швидкості не боялася. Ольховський впевнено керував машиною, зосереджуючись поглядом на дорозі.

Коли ми стояли на світлофорі, він брав мене за руку, перехрещуючи наші пальці в замок. І було в цій близькості щось таке, що змушувало моє серце стукати трохи швидше, ніж зазвичай.

Нарешті ми дісталися котеджу Богдана. У салоні авто я вже встигла трохи обм'якнути, а тому коли вийшла на вулицю, відчула, що ноги стали ватяними.

Поступилася. А під лівою п'ятою почувся характерний тріск.

– Здається, я каблук зламала, – хихикнув, почала стягувати взуття.

– Гей, ти що зібралася йти босою? – крикнув мені в спину Богдан, і коли я замість відповіді побігла стежкою, Ольховський голосно засміявся: – божевільна.

На ґанку я зупинилася та обернулася. Богдан уже стояв навпроти мене. І дивився уважним поглядом, ковзаючи очима по моєму обличчі.

– Вибач, – сказала я, порушивши тишу.

– За що? – Здивувався чоловік, і я кивнула на свої босі ступні.

– Я брудна. Я точно залишу плями на твоєму паркеті.

– Не проблема. Помиємо.

– А ще мене трохи нудить і є ймовірність, що я забруднюю твою ванну кімнату.

– У мене хороша клінінгова компанія працює. Це теж не проблема.

– Ем… – зависла я, думаючи, щоб ще такого сказати Богданові. Зараз мені просто подобалося знаходитися поряд з ним і балакати про все на світі – навіть про таку нісенітницю, як цієї миті. – Виходить, для тебе все не проблема?

– Типу того, – посміхнувся Богдан.

– Навіть сказати нічого, – знизала плечима.

Наблизившись упритул, Богдан потягнувся рукою до вхідних дверей, щоб засунути ключ у замкову щілину. Ненароком зачепив мене і в тому місці, куди він доторкнувся, ніби шкіру обпалило розрядом струму.

Я зніяковіла.

– Заходитимеш чи понести тебе на руках? – Запитав Ольховський, коли я завмерла у дверях, до останнього не наважуючись увійти в будинок.

– Ну я ж… це, – кивнула на свої босі ступні. Дурна була ідея – зняти взуття, коли зламався каблук. І таку дичину на тверезу я б точно не вчинила.

– Все зрозуміло, – тільки-но встиг сказати Богдан, як підхопив мене на руки та поніс в середину коридору.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше