Я стояла перед дзеркалом, одягнена у вечірню сукню. Атласна тканина облягала фігуру як друга шкіра, підкреслюючи тонку талію та округлі стегна. Червоний колір сукні здавався мені надто яскравим, навіть зухвалим, але я його спеціально вибрала, щоб надати своєму образу максимального ефекту.
Наді мною добре попрацював стиліст: гарний макіяж, ідеально підібрана зачіска та аксесуари. Я дивилася на себе у дзеркальному відображенні та не могла відвести очей. Від тієї сірої мишки з минулого життя майже нічого не залишилося, і це мало мене тішити, але не тішило. Я багато разів думала над тим: а чи правильно я вчинила? Можливо, варто було не тікати стрімголов, коли з'явилася загроза життю, а звернутися із заявою до поліції, поскаржитися на замах? Так, можна було це зробити, але не було жодних гарантій, що поліція не виявиться разом із моїми впливовими родичами.
У кімнаті тихо рипнули двері, і я обернулася. Побачивши мою малечу, поспішила надати собі радісного вигляду і посміхнутися. Аліса не повинна відчувати моєї тривоги попри все, я зобов'язана забезпечити їй щасливе і безтурботне дитинство, яке було свого часу в мене.
– Лисичко, ти чому не спиш? – Запитала я, підійшовши до дочки та взявши її за руку.
– Я не хочу спати, мамо. Можна я з тобою поїду на бал? – Задерши голову, Аліса з благанням подивилася на мене.
– Ні, сонечку. Бал – тільки для дорослих тіток та дядьків. Там нудно і зовсім невесело, тобі все одно не сподобається, – спробувала пояснити простою мовою, що на ювілеї агрохолдингу Алісі робити нема чого.
Малятко зітхнула, демонструючи свою прикрість.
– Давай я проведу тебе до спальні та допоможу заснути.
– Але я не хочу спати, мамо. Мені зовсім не спиться, – уперто похитала головою Аліса.
Я глянула на годинник. Незабаром за мною приїде машина Костянтина Павловича, тож треба поквапитися. Зубенко – явно не з тих людей, хто звик чекати, а відчувати ліміт його довіри – не в моїх інтересах.
– Добре, тоді можеш подивитись мультики або пограти з ляльками. Ідемо, я відведу тебе до няні, – я повела доньку до дитячої кімнати, де застала няню.
Аліса не хотіла мене відпускати, вигадувала різні маніпуляції – навіть розплакалася, поскаржившись, що в неї розболілася голова. І хоч моє материнське серце здригнулося, я продовжувала бути непохитною, адже на кону стояло наше з дочкою майбутнє.
Давши напуття няні, я попрощалася з Алісою і поспішила вийти з дому. Я тільки встигла закрити за собою вхідні двері, як на горизонті показали яскраві вогники – фари машини, яка наближалась до мене.
Глибокий вдих носом, видихнула ротом. Дихальна терапія мало допомагала заспокоїтись, але я налаштовувала себе на хороше. День "ікс" настав, я до нього готувалася стільки часу. Все буде добре, навіть не варто сумніватися.
Дочекалася, коли іномарка наблизиться. Розправила плечі, смикнула підборіддям, подумки промовляючи, що я сильна і смілива.
Седан зупинився, водій поспішив вийти з машини та відчинити для мене задні дверцята. Підібравши поділ сукні, я ковзнула в салон і натрапила на Костянтина Павловича. Друг покійного батька поважно сидів на просторому сидінні, розкинувши плечі. Усміхався мені, бігаючи нечитаним поглядом вгору-вниз.
– Доброго вечора, – стримано привітала я, ніяк не виявляючи своєї наростальної зсередини тривоги.
– Добрий вечір, Уляно. Має добрий вигляд, справжня красуня, – підморгнув Зубенко, сяючи своєю білосніжною усмішкою. – Ти готова до цього вечора?
– Готова як ніколи.
– Розумниця. Не забувай, про що ми домовлялися, – не упустив можливості нагадати Зубенко, і я відчула неприємну грудку, що підкотила до горла.
Звісно, я все пам'ятаю. Як тут забути, коли щодня бачу в дзеркалі не себе, а якусь вигадану жінку?
***
Машина наблизилася до готельно-ресторанного комплексу, де планувалося святкування ювілею агрохолдингу. Я стурбовано визирнула у вікно, намагаючись зберігати спокій.
– Хвилюєшся? – поцікавився Зубенко. – Все вийде, Уляно. Навіть не варто хвилюватися.
Голос чоловіка звучав впевнено та спокійно. Ще б пак! На відміну від мене, Зубенко нема чого втрачати, у нього на кону не стоїть життя і майбутнє не тільки його особисті, а й дитини.
Чи шкодувала я, що зв'язалася з другом покійного батька? Ні. У мене просто не було іншого виходу, як заручитися підтримкою впливового покровителя, який зміг би забезпечити безпеку мені та моїй донечці, хоч і існували ризики, що Зубенко виявиться не зовсім щирим у своїх намірах. Впоратися поодинці з впливовими родичами я точно не змогла б, а з Костянтином Павловичем шанс був більш ніж реальним.
Водій поспішив вийти з машини та відчинити переді мною дверцята. Підхопивши з сидіння сумочку, я вибралася із салону, почекала, поки друг батька порівняється зі мною, і взяла його під руку.
Ми йшли спокійним кроком до ресторану, Зубенко не дуже балакучий від природи, за звичкою мовчав. Я ж вичавлювала з себе посмішку, намагаючись переконати саму себе, що все йде за планом.
Як тільки ми увійшли до банкетної зали ресторану, де зібралася сотня гостей, я відчула на собі пильні погляди. До пуття не розглядала, хто саме мене не дивилась – тоді мені здавалося, що дивилися навіть офіціанти.
Шум голосів та живий оркестр, який грав класичну музику, посилилися. Гості продовжили спілкуватися зі своїми співрозмовниками, і я полегшено зітхнула.
Зубенко підійшов привітатись із представниками місцевої еліти, деяких з них я знала, але більшість бачила вперше. З крижаною маскою на обличчі я стояла поряд із Костянтином Павловичем, час від часу киваючи та посміхаючись, коли того вимагала ситуація.
Я підхопила з таці офіціанта, який проходив повз, келих шампанського і майже одразу випила половину. Через нестримну паніку в тілі з'явився жар. Шепнувши Зубенко, що відійду до вбиральні на п'ять хвилин, я зацокала підборами по керамічному граніту, віддаляючись від банкетного залу.