Розділ 10.3.

- Я маю подумати, - відповіла чесно, чим викликала щиру посмішку на його обличчі.

Так ми й продовжували рухатися вузьким коридором, ледь торкаючись одне одного. Володар більше ні про що мене не питав, хоча я час від часу ловила на собі зацікавлені погляди. Але Деміан вперто мовчав, немов його не цікавило нічого з того, що сталося нещодавно. Не думаю, що в них частенько так замок вирує, а тому дана подія просто не могла залишитися непоміченою жителями Езельвуда.

І все б нічого, але мені не варто було забувати, що в особняку ще гостювала герцогиня, а ось вона не стане розмінюватися на дрібниці, думаючи про мої почуття, і постарається вибити з незнайомої дівиці зізнання. Тож було б непогано уникати зустрічі з леді Камелією якомога довше. В ідеалі - до її відбуття у власний дім.

Так непомітно ми перетнули центральний хол, після чого опинилися на вже знайомих мені сходах. Ще трохи, і я стану вільно орієнтуватися в цьому крилі замку. Так, я вже знала, що особняк побудований у вигляді прилеглих одна до одної окремих будівель, які були з'єднані між собою критими конкорсами, але найбільше часу ми з Мілією проводили саме тут.

- Дякую... - ставши перед дверима, я несміливо простягнула долоню вперед, остерігаючись торкнутися дерев'яної стулки.

- Не бійся, вони не кусаються, - посміхнувся проводжатий, відповідаючи на моє німе запитання. - По-перше, магією наповнені тільки стіни, а по-друге, ти вже торкалася не тільки цих дверей, і замок жодним чином на це не відреагував, тож можеш спокійно відчиняти їх, - чоловік зробив запрошувальний жест, і я вже більш впевнено натиснула на тепле дерево, яке рушило під моїм зусиллям, звільняючи прохід. - Ось бачиш, у цьому немає нічого страшного, - підморгнув цей гад, розвертаючись до мене спиною.

Я ж поспішно вбігла у вітальню, закриваючи стулку. Якби була моя воля, я б її на замок зачинила. Не встигла ця думка як слід влаштуватися у мене в голові, як раптом просто перед моїми очима вималювалася величезна різьблена клямка, до якої додавався мініатюрний замочок і ключ до нього.

Ось це я розумію сервіс!

- "Спасибі", - подумки подякувала своєму помічникові (не знаю чому, але дух замку мені бачився у вигляді повненького дідуся з бородою), після чого помітила, як стіною пройшлися брижі.

Не знаю, що це означало, але відчуття були приємні.

Деміан Сав'єрі

- Марта... Та де Селін її носить? Марта! - Підвищив голос, намагаючись відшукати зниклу захисницю роду. - Ну, ти в мене дочекаєшся... - гримнув, наближаючись до таємного ходу, щоб потрапити до свята святих Вогняного Замку.

А щойно я спустився до величезного підвалу свого родового гнізда, як мені в очі кинулися деякі зміни у навколишньому просторі. Стіни капища наповнилися яскравим вогняним світлом, а підлога стала більш схожою на темне скло.

- Вона неймовірна! - Обернувся на голос, витріщившись на родового привида, яка чудернацьки пританцьовувала. Такою усміхненою і веселою я Марту не пам'ятаю з самого дитинства, адже зазвичай наша покоївка більше схожа на беземоційну ляльку, але зараз... - Великі зміни чекають на Езельвуд, - дивне передбачення промовила жінка.

Я ж обійшов чахле деревце Роду Сав'єрі по колу, засмучено подивившись на його потемніле листя. Таким наш живий фамільний артефакт перебував уже понад століття, і ні я, ні мої предки не могли повернути йому колишню велич.

- Нас вже ніщо не врятує. Гадаю, я стану останнім власником замку, - торкнувся почорнілого листа, спостерігаючи за тим, як він повільно почав опадати.

- Ти, як завжди, не бачиш головного перед самим носом... - пиркнула радісна Марта, вказавши пальцем на саму верхівку рослини. - Дивись... - привид повела долонею, і на одній із маленьких гілочок я раптом розгледів одну маленьку набряклу бруньку.

Бути того не може! Ні, дерево все також залишалося ледь живим, але тепер у нас з'явилася крихітна надія.

- Що ж це за магія тече в крові Сандри, якщо їй вдалося те, чого не могли найсильніші маги нашого роду? - Я сподівався, що у моєї помічниці була відповідь на це запитання, але жінці вдалося мене здивувати:

- Не знаю... я не відчула і краплини чужорідного впливу. Усе було так, ніби твоя магія наповнювала не тільки Езельвуд, а й мене саму. Я немов ожила, - усміхнувся привид, несподівано запросивши мене на танець.

Звідкись одразу ж розлилися перші ноти Лівандійського вальсу, і я дозволив собі невеличку слабкість: просто потанцювати зі своєю пра-пра і ще скільки разів пра-бабусею.