Розділ 7.2.

Аліса

Дивний. Дуже дивний чоловік, з якого боку на нього не глянь. Він міг мене просто примусити до співпраці, і я навряд чи б відмовилася, зважаючи на ситуацію, що склалася. Але ж ні, Деміан не просто дав мені можливість хоч щось вирішувати, а ще й дозволив із собою торгуватися, що саме по собі здавалося нонсенсом.

Такі, як він, не терплять сперечань або незгоди. Є їхня думка та неправильна. І тим дивніше було те, що мені вдалося хоч щось виторгувати не на шкоду собі. Чи я чогось упритул не помічала? Але тоді що це може бути? Можна довго намагатися вгадати, де ж я втратила, але краще все ж переговорити з Мілією і вже точніше запитати у своєї підопічної.

Я йшла критим конкорсом, розглядаючи фіолетових "світлячків", що виднілися в саду, ось тільки цього разу вони вже не викликали в мені того трепету та захоплення. Всередині щільною грудкою оселилося занепокоєння, яке в буквальному сенсі не дозволяло мені вільно зітхнути.

Чортів світ з його магією і дивними та небезпечними людьми! Я хочу додому!

Всю дорогу назад я супроводжувалася всюдисущою Мартою, яка нехай і не проявляла себе, але я виразно чула її кашель, коли розгублено намагалася згадати пройдений нами раніше шлях. А щойно я опинилася на знайомих сходинках, швидко подолавши їх, присутність привида перестала відчуватися, і я поспішно подякувала невидимці:

- Дякую за допомогу, - сподіваюся, вона мене почула.

У вітальні виявилося напрочуд тихо, та й кімната моєї підопічної виявилася порожньою. І тоді я впевнено попрямувала до себе, побачивши сплячу Мілу на своєму ліжку. Дівчинка явно облюбувала мою постіль, або просто не хотіла залишатися одна, що здавалося цілком зрозумілим, якщо врахувати все пережите малечею.

Погладивши неслухняні дівочі локони, я підхопила позичену в покоївки сукню і рушила в бік ванної кімнати, збираючись не тільки скупатися, а й постаратися зібратися з думками. Вже завтра на мене чекає важлива розмова з роботодавцем, який за сумісництвом є і моїм власником, хоч як би це дивно для мене не звучало.

І нехай я могла порадитися зі своєю підопічною, дізнавшись у неї деякі тонкощі магічного світу, але рішення мені доведеться приймати самостійно. Адже якою б Мілія не здавалася дорослою, вона все ще залишалася всього лише дитиною.

- І що ж із цим магічним договором не так? - Я все ще боролася з сумнівами, що долали мене, непомітно занурюючись у неспокійний сон.

Кабінет у південному крилі Езельвуда

- Пане, за вашим наказом прибув Гектор Орнессі, - Стефан дочекався, доки погляд господаря сконцентрується на ньому, перш ніж почати свою доповідь. - Накажете проводити до вас? - Дворецький застиг в очікуванні відповіді.

- Ні. Тут занадто багато очей та вух. Я зустріну його в зимовому саду, - старий слуга вклонився, акуратно зачиняючи за собою двері, тоді як я знову відклав роботу вбік, збираючись на зустріч із торговцем.

Щось було не так із його "товаром", і я хотів би дізнатися подробиці. А ще мене турбувала підкинута мені служителями справа. Убивство носія магії під час затримання траплялося не часто, і я збирався розібратися з особливо запопадливими законниками, які не лише перевищили свої повноваження, а ще й упустили важливого свідка. А, може, вони спеціально дали дівчинці втікти, щоб вона не розповіла нічого на суді?

- "Мілія Андербі, де ж ти, маленька?", - дорогою до зимового саду мене не полишали неспокійні думки. - "Десятирічна дівчинка з даром і зовсім сама... Як довго вона зможе ховатися від служителів закону?".

- Добрий вечір, пане, - а варто було мені відчинити двері до оранжереї, як я помітив рабовласника, що схилився в глибокому поклоні. - Ви хотіли мене бачити? - Товстун розплився в підлесливій посмішці, але я бачив, як тряслося його жирне тіло.

- Хотів, Гекторе. У мене до тебе є кілька запитань, і я сподіваюся, ти відповіси на них максимально чесно, - роздратовано подивився на свого співрозмовника, помітивши, як той різко зблід.